Читати книгу - "Танець недоумка"

— Та облиш, Гілю! Просто цікаво. Мабуть, симпатична дівуля з третім розміром.

— Звичайна… — відмахнувся я. — І максимум із другим.

Тієї секунди чомусь здалося, що мудріше буде зменшити хоча б на розмір.

— Ага, отже, він таки витріщається на її груди!

— Перестань, — я допив каву, поцілував Віру в маківку й пішов у ванну.

— Сьогодні знову до ночі? — запитала вона вслід.

— Планую до шостої.

— Планує він… Міг би більше часу приділяти сім’ї!

Це був не закид. Просто прохання.

— Я думав, що набрид тобі ще в Києві, — гукнув я з ванної.

— Твій Київ був двадцять років тому, якщо за земним часом!

— Тоді, Віро, тобі вже п’ятдесят два, — я визирнув із‑за дверей. — Нічогенький вигляд як на бабцю!

— Хамло! — і вона, сміючись, пожбурила в мене рулоном паперових рушників.

Я з насолодою вмивався. Почув, як Віра стала у дверях. Дивиться. Останнім часом вона часто дивиться на мене отак — без будь-якої причини або сенсу. Ніби раптом виявила, що в неї є чоловік, і досі не могла в це повірити. Раніше вона так не робила. Хоча ні — робила, коли ще не було Ельзи. А потім помічала мене тільки тоді, коли їй щось було потрібно.

— Ельза вчора принесла додому квітку, — сказала Віра.

Я обернувся.

— Яку квітку?

— Каже, виросла на моріжку.

Я витерся рушником і серйозно подивився на дружину:

— Тут так не можна! Поговори з нею, коли прокинеться. Це не Земля. Зовсім не Земля.

— Я сказала. І квітку викинула. Але поговори з нею й ти, добре?

— Сьогодні ж.

— Для цього потрібно прийти додому не вночі, ти в курсі?

— Нема питань!

— Уже тиждень нема питань, тільки, коли ти являєшся, ми вже спимо.

— Не бурчи. Обіцяю.

Я підійшов і хотів поцілувати її в губи, але Вірка підставила щоку.

— Я ще зуби не чистила.

— А в кіно люди як?

— У кіно — монтаж, — і Вірунчик машинально витерла щоку після поцілунку, наче нагадуючи, що це і досі вона, а не поліпшена копія моєї дружини.

До будівлі біостанції заднім ходом, брязкаючи гусеницями, під’їжджав дослідницький всюдихід. Антон бігав навколо й махав руками. Очевидно, в такий спосіб намагався полегшити роботу водієві, але насправді суттєво її ускладнював і двічі ледь не опинився під гусеницями. Він часто видавався безглуздим, цей Антон. Але роботу свою знав непогано. Абу Асад неголосно гаркнув на нього, і той, укрившись яскраво-червоними плямами, дав нарешті всюдиходу заїхати. Слід сказати, майор мав талант «викрикувати» команди тихо, не підвищуючи голосу. І часто що більше нервувався, то тихіше говорив.

Помітивши мене, Аба коротко кивнув:

— Де тебе носить?! Ану бігом!

Масивні задні дверцята всюдихода опустилися, й стало видно причину переполоху — закріплені в кутках вантажного відсіку масивні контейнери з новими зразками. Кожен був позначений промовистим знаком «особливо небезпечна форма життя» — людський череп усередині розкритої хижої щелепи. Ірма і якийсь незнайомий японець із капральськими погонами спритно почали розвантажувати.

— Заносимо в карантин! — скомандував майор. — Максимально обережно!

Я підійшов до всюдихода. У контейнерах щось огидно скреготіло, немов замкнені там істоти щосили намагалися розірвати пазурами мономолекулярні стінки. Ірма задраїла зсередини задні дверцята всюдихода, а за секунду вже вискочила з люка вгорі й зістрибнула долі. Гнучка і ставна, вона рухалася швидко, як хижа тварина.

Ірма була цікава з будь-якого погляду. Біолог із найвищою кваліфікацією, вона весь час уживала жаргонні слівця, ніби вулична босячка. Слід визнати, ця деталь надавала їй особливого шарму. Або ось — вона єдина в таборі носила на правому зап’ясті тонкий незнімний браслет. Зазвичай такі надівали дезертирам, яким пощастило одержати помилування трибуналу в обмін на роки штрафної служби. Чим вона заслужила таку прикрасу, я не знав.

— Великий контейнер котіть на візку! — крикнула Ірма. — Інші можна нести так. З контейнерами ближче, ніж на півтора метра, один до одного не наближатися. Боже збав утелющити контейнер на контейнер або накосячити якось іще! Ясно?

Так, вона завжди висловлювалася дуже дохідливо.

До речі, через її браслет ми й посварилися. Сиділи вчора всі разом у їдальні після роботи, бо Антон вирішив відзначити перший місяць у своїй першій інопланетній місії й замовив для всіх піцу та пиво. І він, як завжди, почав нарікати на Іш-Чель, де йому все не подобається. А Ірма виголосила тост: «Всього лише три роки — і всі знову будемо милуватися планетою Земля!». Ніби жартома, адже в перший місяць три роки — це ніякі не «всього лише», а пекельна вічність.

Аж тут я взяв і бовкнув:

— Планетою Земля, до речі, лише ти милуватимешся. Ми — максимум земними пейзажами.

— Як це? — не зрозуміла Ірма.

— Ну, не можна ж милуватися Землею із Землі. А з Місяця — саме те! З Марса теж нічого, але я б на твоєму місці обрав Місяць.

Це я до того, що дезертирам три роки після місії не можна повертатися на Землю. Можна селитися на Місяці чи Марсі. Це знають усі. Але ніхто особливо на мій дотеп не відреагував. Та й дотеп так собі — не знаю, хто мене за язика сіпнув. Уже зібрався було змінити тему, аж тут Антон зачепився за цей дурний закон про дезертирів, і вони з Абою почали обговорювати. Ірма спершу слухала, потім насупилась, як хмара, і занурилася в себе. Хотілося якось виправити ситуацію, адже виходило, що через мене в неї зіпсувався настрій. І я спитав, за що їй наділи браслет — думав, якось поспівчувати людині. Підтримати. Але Ірма у своєму стилі порадила «не плутати берегів» і пішла.

Тому сьогодні я намагався спіймати її погляд, щоб зрозуміти, сердиться вона чи вже ні. І, правду кажучи, почувався віслюком. Витягав із всюдихода найбільший контейнер і гадав, як же із нею поговорити. Якщо треба — готовий вибачитися, чого вже там… Незнайомий капрал, крекчучи, волік одразу два ящики, роблячи в обхід мого контейнера великий гак.

— Відгадай, хто там? — раптом запитала Ірма й пустотливо всміхнулася, аж на її щічках показалися дві чарівні ямочки.

Я не очікував, якщо чесно. Отже, не сердиться.
— Ну… — розгубився я. — Хтось, кого ми давно шукали…

Ці її ямочки геть забивали мені памороки. Щоразу, як їх бачив, мусив нагадувати самому собі, що моя Віра ще симпатичніша, що в Ірми може бути кепська вдача, та й зрештою в нас із Вірою є дитина… У такому от порядку — цілою обоймою аргументів.

— Рибоящір! — випалила Ірма з азартом дитини, що знайшла сірники. — Спіймали нарешті!

— Та ну… — мені було не до рибоящера.

Захотілося сказати Ірмі щось дотепне. Чи принаймні розумне. Але нічого не спадало на думку — ці її ямочки на щоках були якоюсь психотропною зброєю, що вимикали мозок. Надто в комплекті з грудьми.

— Не розчепірюй пальців! — вона кивком голови показала на мою кисть, коли я взявся котити контейнер.

І швидким кроком пішла вперед, надавши мені можливість із задоволенням провести її поглядом. Раз-два, раз-два… На це погойдування можна дивитися вічно. Але в мене Віра… І Ельза… Я струснув головою, скидаючи майже фізичне відчуття мари.

Затягнув свій контейнер у карантин. Було чути, як на вулиці Ірма дає розпорядження щодо підзарядки всюдихода. Отже, збирається знову кудись їхати. І це добре, бо останні кілька тижнів думки про неї вже стали нав’язливими. Тому що менше її бачитиму, то краще.

Я почав пересаджувати нових бестій у комірки