Читати книгу - "Господиня"

Іянів кулак так стрімко врізався в Джареда, що я й не помітила: щось просвистіло повз мене — то Джаред відлетів у темний коридор.

— Іяне, припини, — благала я.

— Це ти припини, — гаркнув він у відповідь і потягнув мене в темний коридор, а тоді далі — на північ. Я мало не бігла, щоб устигати за його довгим кроком.

— О’Шей! — горлав Джаред нам услід.

— Я роблю їй боляче? — крикнув Іян у відповідь, не сповільнюючи кроку. — Я? Ти свинюка лицемірна!

Позаду нас залишилися темрява й тиша. Я бігла, спотикаючись і намагаючись не відставати.

Я відчувала пульсацію власної крові під Іяновою рукою. Він міцно стискав мені передпліччя — його довгі пальці легко обхопили мою руку й навіть трошки заходили одне на одні. Моя рука почала німіти.

Іян потягнув мене ще швидше, і з моїх губ зірвався болісний стогін.

Іян зупинився, в темряві чути було, як він засапався.

— Іяне, Іяне, послухай… я… — вичавила я, не в силі договорити. Я уявила його злісне обличчя і замовкла.

Дужі руки Іяна відірвали мої ноги від землі й одразу ж підхопили за плечі, не даючи впасти. Тримаючи мене на руках, він кинувся бігти. Руки, які нещодавно були грубими й сердитими, тепер лагідно притискали мене до грудей.

Іян промчав через майдан, не звертаючи уваги на здивовані, а подеколи й насторожені обличчя. Забагато тривожних подій відбулося останнім часом у печерах. Люди на майдані — Віолетта, Джефрі, Енді, Пейдж, Аарон, Брандт та багато інших, чиїх облич я не роздивилася, — були схвильовані. Вони з тривогою дивилися на Іяна, який із перекошеним від люті обличчям стрімголов мчав попри них зі мною на руках.

А потім усі залишилися позаду. Показалися двері, що вели в кімнату, яку Іян ділив із Кайлом. Іян буцнув червоні дверцята, які з тріскотом упали на кам’яну долівку, й опустив мене на матрац.

Іян застиг наді мною, його груди здіймалися від люті й виснаження. Він миттю розвернувся, одним швидким рухом причепив дверцята на місце та знову витріщився на мене.

Я глибоко вдихнула й перекотилася навколішки, тримаючи руки перед собою долонями вгору, чекаючи дива. Може, в долонях з’явиться щось, що я зможу йому подарувати? Але руки мої були порожні.

— Ти. Мене. Не. Покинеш, — його очі палали — ще ніколи вони не були такими ясно-синіми, як полум’я.

— Іяне, — прошепотіла я. — Ти маєш зрозуміти, що… що я не можу залишитися. Ти мусиш зрозуміти мене.

— Ні! — зойкнув він.

Я сахнулася, і раптом Іян упав переді мною навколішки, зарився головою мені в живіт і пригорнув мене за талію. Його трусило, з грудей виривалися голосні схлипи.

— Ні, Іяне, ні,— благала я. Краще б він гнівався. — Не треба, будь ласка. Будь ласка, ні.

— Вандо, — стогнав він.

— Іяне, благаю. Не треба так. Не треба. Вибач. Будь ласка.

Я також плакала, мене також трусило — чи це я трусилася разом із ним?

— Ти не можеш мене покинути.

— Я мушу, я мушу, — схлипувала я.

Довший час ми мовчки плакали.

Зрештою Іян витер сльози, випростався й притягнув мене до себе.

— Я перепрошую, — прошепотів він. — Я поводився грубо.

— Ні, ні. Це я перепрошую. Я повинна була розповісти тобі все, а не чекати, поки ти здогадаєшся сам. Я просто… не могла. Я не хотіла казати тобі — ранити тебе — ранити себе. Я егоїстка.

— Нам слід усе обговорити, Вандо. Це ще не кінець. Я не вірю.

— Ні, це кінець.

Він зціпив зуби й похитав головою.

— Як давно ти це замислила?

— Ще тоді, як ви знайшли шукачку, — прошепотіла я.

Він кивнув, так ніби саме такої відповіді й чекав.

— І ти вирішила розкрити таємницю, щоб її врятувати. Це я розумію. Але це не означає, що ти також повинна піти. Тепер Док усе знає… але це нічого не означає. Якби я здогадався про все ще тоді, то ніколи б не дозволив тобі розкрити йому карти. Ніхто не змусить тебе лягти під його ніж! Нехай тільки діткнеться тебе — і я йому руки поламаю!

— Іяне, будь ласка.

— Ніхто не змусить тебе, Вандо. Ти мене чуєш? — він знову кричав.

— А ніхто й не змушує. Я навчила Дока вивільняти душі не для того, щоб урятувати шукачку, — прошепотіла я. — Те, що шукачка опинилася тут, просто… прискорило моє рішення. Іяне, я зробила це, щоб урятувати Мел.

Він мовчав.

— Іяне, вона в пастці. Це наче в’язниця — ще гірше; важко навіть описати. Вона мов привид. А я можу її звільнити. Повернути їй саму себе.

— Ти також заслуговуєш на життя, Вандо. Ти заслуговуєш на те, щоб залишитися.

— Але я люблю її, Іяне.

Він заплющив очі, і його бліді губи стали білими, як у мерця.