Читати книгу - "Я, Богдан"

В церкві Успенія учинив я з старшиною присягу охотно і з надією тихомир’я і всякого добра, що бути нам з землями і городами під государевою високою рукою навіки невідступно, боярин Бугурлін з свого боку проголосив під клятвою монарше слово й запевнення, що він, пресвітлий російський монарх, триматиме Малу Росію з усім Запорозьким Військом у своїй протекції при непорушному збереженні старовинних її прав та вольностей і боронитиме та допомагатиме їй від усяких ворогів і наступів своїми військами і скарбами, і було в церкві всенародне множество мужської й жіночої статі, і від многої радості плакали.

Чисті й чесні були ті сльози.

Вітер свободи прошумів над моїм народом, може, вперше під Жовтими Водами, а тут, на раді в Переяславі, став мій народ собою, став нацією, історією.

Остання моя ніч у Переяславі була вся в зорях. Сніги тихо біліли, безмежна твердь небесна зливалася з твердю земною, так ніби могутня рука всесвіту прихилила небеса і зорі сяють у тебе над головою, мов золоті яблука в саду Гесперид. Таїна, пророцтво, безодня вічності, яка нагадує тобі про малість і безсилля, та водночас і підіймає душу на крилах неземних. Коли поля незасіяні і вкриті снігами, і далина відкривається безкінечна, і земля зливається з небом у тиші й гармонії, то стоїш серед цього дива, мов мале дитя, і в серці тоска і радість, — потрясіння великі з минулого й будущини, полки на шляхах, кров і вогонь, і надії, безсмертні надії.

Всесвіт глянув на мою землю золотими очима зірок, і вони вже не жахали мене, як колись у години безсилля і розпачу.

24 січня попрощався я з Бутурліним, насухо, без обідів і бенкетів, аби не тикали в вічі злі нащадки — мовляв, у горілці втопив волю й незалежність свою, і того ж дня виїхав до Чигирина. Бутурлін, розіславши в полки з словом царським своїх стольників і дворян, теж того дня вирушив з Переяслава, щоб прибути до Києва і проголосити велику вість про возз’єднання народів наших у сьому праслов’янському городі, де вперше думка ся зродилася й пролунала.

У супровід Бутурліну дав я київського наказного полковника Дворецького і полк козацький. Двічі заночувавши в дорозі, 26 січня прибули вони до Києва, під’їхавши до города з лівого боку. Стріли їх київські сотники з тисячею козаків під дев’ятьма хоругвами, коли ж перебралися через Дніпро і наблизилися до городового валу, то за півтори верстви від Золотих воріт викала їм на повітання депутація київського духівництва: митрополит Сильвестр Косов з владикою чернігівським Зосимою і печерським архімандритом Тризною, з монастирськими ігуменами й намісниками.

Митрополит, хоч який був неприхильний до справи нашої великої, все ж мав сповняти свій обов’язок найвищого пастиря народу українського, отож вийшов з свого візка і проголосив перед посольством промову вже ніби й не від себе самого, а від усього народу нашого:

— Коли приходите від христолюбивого царя — від православного православні царські мужі, бажаючи відвідати благочестиве наслідство старинних великих князів руських,

коли приходите до престолу першого благочестивого російського князя, —

виходимо вам в зустріч,

і цілує вас в лиці моїм благочестивий Володимир, великий князь руський;

цілує вас святий апостол Андрій Первозванний, що провіщав великій славі Божій на сім місці просіяти — яка тепер, з приходом вашим, щасливо нині оновлюється;

цілують началоположники общого житія Антоній і Феодосій і всі преподобні, що віддали літа й життя своє в печерах сих;

цілуємо в Христі і ми з усім освященним собором благородіє ваше,

цілуючи, з любов’ю кличемо: увійдіть у дім Бога нашого,

в перший осідок благочестя руського, аби приходом вашим оновилось, як орлина юність, насліддє благочестивих князів руських.

38

Як орлина юність…

Зозуля літала над ним, куючи.

Коники іржали, його везучи,

Колеса скрипіли, під ним котючись,

Служеньки плакали, за ним ідучи!

Вершники чорні полетять на всі усюди. Народ кинеться до Чигирина. Хто міг їхати, йти, хто не міг, того везтимуть. Старі, немічні, каліки. Жінки на останнім місяці. Діти.

Земля оголиться, і стане видко, хто є хто. Народ ридатиме, полковники вдаватимуть тугу. Для них герой — допоки живий, мертвий одразу стає тягарем.

Спека й задуха стоятимуть такі, що здаватиметься людям, ніби вони всі мертві. Дерева, трави, птахи, звірі, земля Все вмерло. Страх повисне над усіма замість неба. Як же так? Смерть і безсмертя несумісні. Боронь Боже смерті на пана гетьмана, бо всяк чоловік смертен — і без того не може бути. Не міг їхній гетьман умерти, вони не могли в це повірити і не хотіли, бунтувалися, обурювалися; святотатствували, посилаючи хулу самому Богу. Відчаєний погук в глибину долі й усього світу. Часи змішалися й переплутались, все переплуталося, З висоти своєї смерті бачитиму я мішанину голів чупринних чоловічих, жіночих, дитячих, вони так тісно збиті докупи, що по них можна йти, як по дорозі або по полю. Всі плакатимуть: і ті, хто знав чому, і ті, хто й не знав.

І тоді з’явиться мій Самійло з Орка, віднайде свою тілесність, втрачену, здавалося, вже навіки, і скаже їм слово про їхнього гетьмана, яке він уже проголосив мені, з’явившись духом в покої, де я лежу in extremis:

«Ласкаві пани полковники, та вся старшина з усім товариством Запорозького Війська, та вся Українська Річ Посполита!

Хоч життя і смерть від початку світу присуджені волею всемогутньою, висловленою нашим предкам найвищим законом: „Живіту і намножуйтесь“, „земля ви та в землю ввійдете“, одначе, не зважаючи на це, смерть людини наповняє серця живучих нестримним і непоборним смутком. Судилося нарешті й нам по минулих веселих днях чути сумне голосіння і потоками сліз заливати лиця свої, бачачи, що гетьмана Богдана Хмельницького, котрого справді Бог дав нам за полководця, поразила невблаганна смерть і що тут на марах відбирає він наші останні прислуги.

Умер наш лицарський полководець, лишивши по собі безсмертну славу, той, від мудрості якого не тільки ми, його підручні, але й уся Українська Річ Посполита сподівалися довгих літ щасливого життя й розквіту! Умер той, якому правиця Всемогутнього подавала скрізь швидку поміч, коли він із вашими милостями, ласкавим панством, праведно ополчувався за вольності й давні права на братів і заразом наших ворогів — польських савроматів! Умер той, від чиїх гарматних і мушкетних громів тряслася не тільки ясносвітна Сарматія давніх вандалів і береги бурхливого Евксинопонту з їх кріпостями й замками (передовсім у війні 1621 року, що довго й щасливо велася під Хотином між