Читати книгу - "Дім, в якому…"

Усі будинки дідка відрізняються зовні, але дуже подібні всередині. У них тісно від величезної кількості предметів. Іноді їх так багато, що самому дідкові майже ніде прилаштуватися. Зате у нього все зав­жди під рукою. Важко вигадати що-небудь, чого він не мав би.

Музику він ховає в мушлях, у черепах дрібних тварин та у фруктових кісточках. Запахи — в бобових стручках і горіхових шкаралупах. Сни — в порожніх посудинах-тиквах. Спогади — у скарбничках і флакончиках з-під парфумів. У нього є гачки будь-якої форми та мотузки будь-якої товщини, горщики всіх різновидів і розмірів, окрім дуже великих, і глеки — теж невеликі, проте всілякі. Свистілки, окарини та сопілки, ґудзики й пряжки, коробочки з сюрпризами, самоцвіти й камінчики, цінність яких знає тільки він сам, приправи, насіння й бульби рослин, пошарпані географічні карти з відзначеними затонулими скарбами, манірки та фляги, сережки, підкови, гральні карти, ворожильні карти, фігурки з дерева, золота й слонової кістки, крихкі шматочки метеоритів, пташине пір’я, браслети й бубонці, яйця, що зберігаються в теплі, комахи в бурштині та дещиця іграшок. І майже кожен з цих предметів — не тільки те, чим здається.

Тим, хто приходить до дідка, не треба ні прянощів, ні мири, ні ладану, ні коштовних каменів. Усім їм потрібні лишень шестірні від розбитого годинника. Те, з чим дідок розлучається вкрай неохоче.

Деякі з гостей потрапляють у розставлені ним біля будинку пастки. Іншим він відмовляє з найрізноманітніших причин. У нього є список запитань, без відповіді на які не отримаєш подарунка; таким гостям — гостям, які не відповіли на запитання, — він відмовляє з особливою втіхою.

Найбезталанніші гості знаходять у будинку лише мумію дідка, який давно відійшов на той світ. Він лежить у коробці з-під стереосистеми, оточений висохлими букетиками, розмальованими горіховими шкаралупами та збляклими листівками. Деякі гості ховають його, перші ніж піти, інші витрушують з коробки та гамселять, відводячи душу, є й такі, які залишаються чекати не знати на що, можливо, на іншого дідка, котрий мав би прийти на зміну, раз уже цей помер. Усі вони йдуть ні з чим. Мумією дідок може залишатися як завгодно довго, це його ніскілечки не обтяжує.

Про нього ходить безліч легенд і чуток. У місцях близьких, далеких і дуже далеких про нього розповідають казки. У найстаріших з-між них описують, що він сидить на вершині гори з двома клубками — білим і чорним. Один він змотує, другий розмотує, замінюючи день на ніч, а ніч — на день. У пізніших казках розповідається, що він вічно обертає величезне колесо, одна половина якого літня, а друга зимова. І що літня частина колеса — червона, а зимова — біла як сніг. Є ще інші історії, й усі вони закінчуються однаково — врученням дарів. Той, хто знаходить дідка, отримує від нього дарунок, за цими дарунками й полюють усі, хто його шукає.

Найщасливішим з-поміж гостей він дарує коліщатка від розбитого годинника. Най­небезталаннішим — перо чаплі. Перше означає одне, друге — зовсім інше. Перше у нього просять усі, другого не просить ніхто, бо про другий подарунок ніхто не знає. Він не згадується в жодній легенді. Коліщатко від годинника можна загубити, обміняти або кому-­небудь подарувати. Перо чаплі зникає, коли потрапляє до рук нового власника, а отже, ним можна тільки володіти.

Шестірні дідок дарує знехотя, перо — надзвичайно рідко, а інших подарунків у нього не просять майже ніколи. Лише один-єдиний раз у нього попросили сон. Дуже хитрий сон — який навчає бачити чужі сни. Попросив його маленький хлопчик — і поніс із собою одну з тикв із довгою шийкою, з затичкою з дурман-трави. Через декілька років цей же хлопчик, який уже трохи підріс, прийшов з іще дивнішим проханням. Дідок був заінтригований. Він вибрав найкрасивіше з яєць, що були в нього, — зелене з білими цятками.

— Вони дуже ніжні, — попередив він. — Будь обережним. Грій його біля серця, а коли вона вилупиться, випусти її у струмок, де немає риб-хижаків. На сороковий день вона дозріє.

— А на двадцятий? — запитав хлопчик.

Це був дуже дивний хлопчик, і дідка трохи стривожила доля зародка в яйці, проте він любив дарувати незвичайні речі, а хлопчик був єдиним за багато років, хто просив не те, що просили всі. З ним не було нудно.

Нудьги дідок боїться понад усе на світі. Іноді, замучений одноманітністю своїх подарунків іншим, він дарує що-небудь самому собі. Вибираючи найпростіші предмети. Нічого цінного, нічого особливого, але приємно отримати в подарунок щось незвичайне, а надто якщо не пам’ятати, що даруєш собі це сам.

Куряка

Продовження продовження

Горбач розповів усім відому казку про Щуролова з Гаммельна. Трішечки змінену. Я не дуже добре пам’ятав цю казку, але там точно не було того, що Щуролов повів із собою тільки найменших дітей, до трьох років. «Чистих розумом і помислами». Це прозвучало досить дивно. Адже незрозуміло, як можна повести кудись дітей, які, скажімо, ще не вміють ходити.

Горбач цього пояснювати не став, і я науявляв собі всіляких кумедних сценок. Як немовлята, агукаючи й перебираючи ніжками, випливають зі своїх колисок, кружляють по кімнатах, випурхують з вікон рідних домівок і злітаються до вбраного в червоний камзол чоловіка, який грає на флейті.

І якби ж тільки це! Важче було уявити однорічних, яких не змогли би втримати батьки. А потім я подумав, що і в справжній казці це не пояснювалося. Там просто сказано, що Щуролов забрав усіх дітей. І крапка. Але ж серед них мали бути і зовсім маленькі. Якось я раніше над цим не замислювався.

Лері розповів про зачаровану принцесу. Явно маючи на увазі Спицю.

Рудий розповів про якісь смерті, які втікали. Здається, маючи на увазі себе.

Табакі розповів про якогось дідугана, який настільки не любив робити гостям подарунки, хоча чомусь іноді мусив, що навіть прикидався мертвим, аби йому дали спокій.

Пугач і Мрець прилаштувалися зі своїми історіями до його та розповіли про власні зустрічі з цим дідком.

Стервожер і Лорд про щось шепотілися, Дракон взагалі заснув. Я подумав, що нічого страшного не станеться, якщо і я трохи посплю, але з цієї спроби нічого не вийшло.

Тому що на драбину виліз Сліпий, і навколо запанувала така напружена тиша, що з мене тут же злетіла вся сонливість.

Сліпий довго мовчав. Свічки догоріли, а ліхтарики майже не давали світла, але видно було, що він босий і одягнений, як зав­жди, а рука перев’язана бинтом замість рушника.

Нарешті він заговорив. Сказав, що бажає всім нам щастя. І тим, котрі йдуть, і тим, кот­рі залишаються. І тим, хто піде, думаючи, що залишився, і тим, хто залишиться, думаючи, що пішов. І тим, хто вирішив повернутися. Сліпий сказав, що яким би не був наш вибір, нам треба почати жити наново, тому що нове наше життя буде не схожим на старе. Що багато з нас нічого не пам’ятатимуть про це старе життя, але це не мало би нас лякати. «Ті, котрі житимуть, не втрачаючи віри в диво, його віднайдуть». Потім Сліпий сказав, що не прощається з тими, котрі йдуть, а тільки з тими, котрі