Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Пройшовши кімнату, Тютюнник спинився за два кроки від столу і вимовив дзвінко:

— Щиро вітаю, пане добродію генеральний секретар! Моє прізвище Тютюнник, ім'я — Юрко. Дозволите сісти?

Петлюра кивнув, сказав «здрастуйте» та «прошу», але все те вже після того, як Тютюнник присунув собі стільця і сів.

— До вашого відома, пане секретарю: я не належу до жодної партії. Вважаю, що всі численні нині українські революційні партії — малореволюційні і зовсім не українські. Замість усіх цих партій зараз потрібно було б створити єдину громаду українських державців, бо…

— Даруйте, що урву вашу красномовність, — холодно мовив Петлюра: добродій, видимо, претендував взяти в розмові ініціативу, а дозволити цього генеральний секретар зароджуваної української держави ніяк не міг. — Справи напосідають на мене, добродію… Тютюнник, здається? А ваші міркування про спосіб організації партійного життя на Україні ви маєте змогу викласти у першому–ліпшому часописі. Мушу лише довести до вашого відома, що українські партії, які ви заперечуєте, якраз і мають на меті створити українську державу від… Дунаю і до Кавказу!

Він застромив палець за борт френча і поглянув на співрозмовника згорда.

Тютюнник коротко блиснув сталевими очима — Петлюра майже відчув фізичний біль, пронизаний лезом гострого погляду, — і Тютюнник сказав:

— Державність може зародитись і на території одного людського поселення — це засвідчує нам історія віків. Але стає справжньою державою лише тоді, коли її провідники прагнуть до світової імперії. Це також засвідчує історія. Римська імперія пішла з Рима, який мав на ті часи кілька тисяч мешканців. Візантія постала з акрополя, який займав територію не більшу проти садиби Київського політехнічного інституту. Александр Македонський завоював півсвіту, осідлавши свого коня в селищі з п'ятнадцяти будівель. Імперія Чінгісхана мала своїм зародком одну хазу…

— Пробачте! — урвав Петлюра, підвищуючи голос. — Ви, очевидно, викладаєте історію в Звенигородській школі? Але прошу викласти вашу справу…

— Моя справа — ваша справа. Ви взялись будувати державу, але не маєте армії. Будувати державу без армії — химера і нонсенс.

Це було — як в око вліпив. Петлюра аж пощулився. Хто це — ясновидець перед ним? Адже саме це й завдавало зараз генеральному секретареві найбільшої мороки. Та щоб принизити прозірливість чудного відвідувача, Петлюра вирішив затушувати гостроту болісної проблеми:

— Ви говорите загальновідомі істини, добродію. Ви прийшли…

— Я прийшов запропонувати вам армію, пане секретар!

Це вже межувало з нахабством, якщо не було глузуванням. Петлюра сторожко поглянув на Тютюнника: чи це не маніяк з тих, що вигадують перпетуум–мобіле?

Тютюнник зустрів обачний погляд Петлюри блиском своїх наче прикритих панциром очей. Тоді звівся, підійшов до вікна і вказав рукою на вулицю:

— Прошу, пане секретар, погляньте!

Це вимовлено як наказ, і хоча Петлюра аж ніяк не збирався підкорятися будь–чиєму наказові, він машинально зробив два кроки до вікна.

Дощ у цю хвилину майже припинився, сіялася лише мжичка, заснувавши дрібною сіткою далеку перспективу вулиці. Але дивитися на близьку відстань туман не перешкоджав. Видовище, яке побачив Петлюра, справді повинно було привернути до себе увагу.

Понад тротуаром, під крислатими каштанами, вишикувались лавою десятків зо два вершників. Баскі, праглі швидкого бігу коні нетерпляче тупцювали під верхівцями. Але що то були за верхівці! Вони наче щойно вийшли з прадавніх могил Дикого поля навколо Запорозької Січі і бігцем пригарцювали сюди, в столицю України двадцятого віку. Всі вершники, як один, були в жовтих сап'янових чоботях, у широченних — справді запорозького крою — червоних шароварах, стан кожного облягав синій жупан, на голові кожний мав чорну смушеву шапку, і яскравомалинові шлики звисали мало не до пояса козакам. Пояси поверх жупанів теж були червоні — крученої вовни. При боці в кожного козака висіла старовинна крива шаблюка, за плечима — замість мушкета — легкий карабін, модерного кавалерійського зразка.

Таких козаків Петлюра бачив лише в театрі Садовського в історичних п'єсах.

— Що це за… люди?

— Це мій почет, — спокійно відказав Тютюнник.

— Ваш… почет? Звенигородської міліції — самооборони?

Тютюнник посміхнувся. Посмішка в нього була недобра.

— «Самообороною» та «міліцією» ми іменуємося спеціально для комісара Тимчасового уряду. Інакше–бо він не видав би нам дозволу на таку озброєну організацію. Для себе ми звемося «вільне козацтво».

— Гм! — Петлюра відкашляв. Козаки були, справді, напрочуд гарні. Заздро було дивитися на них. — Але ж їх тільки… двадцять. А для армії потрібно…

— Потрібний мільйон, — спокійно мовив Тютюнник. — Я й пропоную мільйон.

Петлюра глянув