Читати книгу - "Маг"

— Пане Ерфе, ви, безперечно, вже давно дійшли висновку, що потрапили в руки божевільних. Ба гірше — ще й садистів на додачу. Вважаю за потрібне відрекомендувати вам цих божевільних садистів.

Кілька членів «комісії» злегка всміхнулося. По-англійськи він говорив бездоганно, хоч і з виразним німецьким акцентом.

— Але спершу ми повернемо вам нормальний вигляд, — додав дідок і кивнув охоронцям. — Собі ми вже повернули.

Вони вправно розмотали стрічки з розетками, застібнули сорочку, опустили холошу, зняли з лоба чорний пластир, натягли на мене пуловер, навіть причесали волосся, але не вийняли кляпа.

— Гаразд. А тепер, — повів далі промовець, — дозвольте мені відрекомендуватися. Доктор Фрідріх Кречмер. Раніше працював у Штутґарті, а тепер у Штатах. Очолюю Інститут експериментальної психології. Це підрозділ університету Айдахо. Праворуч від мене — уже знайомий вам доктор Моріс Кончіс із Сорбонни. — Кончіс встав і злегка вклонився. Я обпік його лихим оком. — Трохи далі — доктор Мері Маркус. Нині вона викладає в Единбурзькому університеті, а перед тим працювала у фонді Вільяма Алансона Вайта[225], що в Нью-Йорку. — Жінка в костюмі схилила голову. — Ще далі — професор Маріо Чарді з Мілана. — Схожий на жабку чоловічок звівся й уклонився. — Поряд з ним — наша чарівлива й обдарована Марґарет Максвелл, дизайнер одягу. — «Роза» обдарувала мене кислою усмішкою. — Праворуч від панни Максвелл сидить пан Янні Коттопулос. Це помічник нашого режисера. — Бородатий чоловік уклонився. Після нього дійшла черга до високого єврея. — Вас вітає Арне Гальберштедт із Стокгольмського королівського театру, наш інсценувальник і режисер. Саме йому, а також панні Максвелл і панові Коттопулосу ми, дилетанти в сучасному театральному мистецтві, завдячуємо успішне втілення й естетичну вивершеність нашого… е-е-е… задуму.

Кончіс заплескав у долоні, його підтримали члени «комісії», а тоді й студенти. Долучилися навіть охоронці.

— Біля мене, — дідок обернувся ліворуч, — стоїть скриня. Вона порожня, але ми уявляємо, що в ній перебуває богиня. Богиня-незайманка, яку ніхто з нас ніколи не бачив і не побачить. Звемо її Незримою Астартою. Гадаю, завдяки глибокому знанню літератури ви здогадаєтеся, щό означає її присутність. А відтак зрозумієте, щό саме хочемо цим виразити ми, скромні науковці. — Дідок кашлянув, прочистив горло. — За скринею ви бачите доктора Джозефа Гаррісона, співробітника моєї кафедри в Айдахо. Мабуть, ви чули про його фундаментальне дослідження неврозів, найпоширеніших серед темношкірих городян. Ця праця називається «Чорні і білі душі». — Відірвавши задок від стільця, Джо недбало махнув мені рукою. Наступним був «Антон». — Поряд з паном Гаррісоном — доктор Гайнріх Маєр. Нині він працює у Відні. Біля пана доктора сидить дружина пана Кончіса. Багатьом із нас вона відома передусім як талановита дослідниця наслідків психологічних травм, яких у час війни зазнали діти втікачів. Кажу, звичайно ж, про доктора Аннетту Казанян із Чиказького дослідного інституту.

Я приховав здивування, чого не вдалося кільком глядачам, які загомоніли й витягли шиї, щоб подивитися на «Марію».

— По сусідству з мадам Кончіс, — незворушно вів своє Кречмер, — сидить приват-доцент Ольборзького університету Торвальд Йорґенсен. — «Полковник» зірвався з місця й уклонився. — Біля нього — доктор Ванесса Максвелл. — Лілі відчужено глипнула на мене крізь окуляри. Дідок звернувся до колег: — Як гадаю, ми всі усвідомлюємо, що цього літа наукова ефективність нашої справи багато в чому завдячує саме участі доктора Максвелл. Пані Маркус попередила мене, що до нас в Айдахо приїде її найталановитіша учениця. Признаюся, гостя перевершила мої найсміліші сподівання. Мені часом закидають, що я переоцінюю роль жінок у нашій галузі медицини. На такі закиди відповім, що доктор Максвелл, моя чарівлива юна колега Ванесса, підтвердила те, у що я завжди вірив: колись усі найвидатніші психіатри-практики, на відміну від теоретиків, належатимуть до прекрасної половини людства.

Пролунали оплески. Лілі переждала їх, опустивши очі на скатертину, а тоді глянула на Кречмера і пошепки подякувала. Він обернувся до мене.

— Ось ці люди, що сидять на лавках, — це австрійські й данські студенти, учні професорів Маєра та Йорґенсена. Сподіваюся, що всі вони розуміють англійську. Так чи ні?

Кілька голосів підтакнуло. По-батьківськи усміхнувшись, дідок ковтнув води.

— Що ж, пане Ерфе, ось ви й розгадали нашу таємницю. Перед вами інтернаціональний колектив психологів, і я, тільки завдяки своєму поважному віку, — кілька членів колективу заперечливо покрутили головами, — маю честь його очолювати. З різних причин певна важлива ділянка наших досліджень має одну особливість. Нам доводиться експериментувати не на добровольцях, а на людях, що навіть не здогадуються про свою роль піддослідних об’єктів. Ми, представники різних шкіл, відповідно й різнимося поглядами на поведінку людини, але сходимося в одному: сама суть експериментів вимагає, щоб піддослідний не знав про їхню мету — навіть коли вони доходять кінця. Втім, я цілком певен, що ви, знову здобувши здатність тверезо й ясно мислити, зможете принаймні почасти з’ясувати нашу мету. Виснуєте її на основі здобутих результатів. — Уся авдиторія усміхнулась. — Еге ж. Останні три дні ви були під глибоким наркозом. Завдяки цьому ми здобули цінний, дуже цінний матеріал. Дозвольте висловити захоплення вашими нормальними реакціями, які ви проявили, шукаючи дорогу в наших заплутаних лабіринтах.

Мало не всі влаштували овацію на мою честь. І тут мені луснув терпець. Побачивши, що аплодують також Лілі, Кончіс і студенти, я вивернув долоні до себе й зобразив вказівним та середнім пальцями на обох руках дві літери V. Спантеличений цим жестом дідок нахилився до Кончіса й запитав, що це означає. Оплески стихли. Кончіс подивився на жінку, відрекомендовану як доктор наук із Единбурґа. Вона пояснила з дуже відчутним американським акцентом:

— Це візуальний еквівалент словесних виразів на зразок «залупу тобі в дупу» або «йди до сраки».

Дідок зацікавився. Повторив жест, придивляючись до своєї руки.

— Та невже Вінстон Черчилль…