Читати книгу - "Твори. Том 1"

— Ви знаєте, панно, що, беручи на себе це доручення, я пообіцяв своєму шуринові принести негайну відповідь. Він прекрасно розуміє, що, можливо, не подобається вам, в такому разі він завтра ж звідси виїде й ніколи сюди не повернеться. Мені, крім того, відомо, що ви знаєте його доволі для того, щоб відповісти мені, простому посередникові: «Я згодна» чи «я не згодна».

Дівчина схилила голову, почервоніла, але сказала рішуче:

— Я згодна, пане.

І так швидко вибігла, що аж зачепилась за двері.

Тоді Андермат знову сів і, наливши собі по-селянському склянку вина, промовив:

— А тепер поговорімо про справи.

І, не припускаючи навіть можливості будь-яких вагань, він завів мову про посаг, виходячи з того, що сказав йому виноградар три тижні тому. Андермат оцінив статок Гонт-рана у триста тисяч франків плюс надії і дав зрозуміти, що, коли така людина, як граф де Равенель, просить руки дочки Оріоля — дівчини, безперечно, дуже милої,— то її сім’я, певна річ, зуміє оцінити цю честь, пішовши на деякі грошові жертви.

Селянин, геть спантеличений, але задоволений і майже обеззброєний, спробував боронити своє добро. Сперечалися довго. А втім, Андермат своєю заявою з самого початку полегшив цю суперечку.

— Ми не вимагаємо ні готівки, ні цінних паперів, тільки ту землю, яку ви, самі казали мені, визначили на посаг для панни Луїзи, та ще деякі ділянки, які я зараз назву.

Можливість не викладати гроші,— ті назбирані за довгі роки гроші, які поволі, франк по франку, су по су надходили в дім, чудові білі й жовті монети, потерті в руках, у гаманцях, кишенях, на столах у кафе, у глибоких шухлядах старих шаф, цю дзвінку історію стількох мук, клопоту, втоми і праці, монети, такі любі серцю, очам і пальцям селянина, дорожчі за корову, виноградник, поле, хату, гроші, які часом буває трудніше віддати, ніж саме життя, — можливість не віддавати їх разом з дівчиною, зразу ж внесла в душі батька й сина великий спокій, бажання погодитись, таємну, стриману радість.

Проте вони посперечалися, щоб зберегти ще й якісь клапоті грунту. На столі розгорнули докладний план пагорба Оріоля і хрестиками відмічали на ньому одну по одній ділянки, призначені для Луїзи. Андермат боровся цілу годину, щоб відвоювати два останні квадратики. Потім, щоб уникнути непорозумінь, пішли з планом на місце, ретельно перевірили позначені хрестиками ділянки й ще раз їх позначили.

Але Андермат не заспокоївся, підозрюючи, що Оріолі при першій же нагоді можуть відмовитися від своїх поступок і спробувати забрати назад частину виноградників, так потрібних для його власних планів. І він намагався придумати зручний і вірний спосіб, щоб їхня угода була остаточною.

В голові йому майнула думка, яка спочатку викликала у нього тільки посмішку, але потім видалася чудовою, хоч % і дуже дивною.

— Якщо хочете, — сказав він, — ходімо й усе запишемо, щоб потім чогось не забути.

Вони саме поверталися в село, тож він зайшов до тютюнової крамнички й купив два аркуші гербового паперу.

Знав, що список земель, складений на офіційному папері, набере для селян характеру чогось непорушного; адже за тими аркушами — закон, невидимий і грізний закон, на сторожі якого стоять жандарми, штрафи і в’язниця.

Отож він написав на одному, а потім переписав на другому;

«Відповідно до шлюбної обіцянки, якою обмінялися граф Гонтран де Равенель і панна Луїза Оріоль, пан Оріоль-батько дає в посаг своїй дочці такі володіння…» І далі докладно перелічив усі ділянки за номерами земельного реєстру сільської общини.

Потім, поставивши дату і підписавшись, змусив підписатися і Оріоля-батька, який і собі зажадав, щоб у документі було згадано і статок нареченого; з цим папером у кишені Андермат і подався до готелю.

Слухаючи його оповідь, усі сміялись, а найбільше Гонтран.

А далі маркіз з великою гідністю сказав синові:

— Сьогодні ввечері ми вдвох підемо до цих людей, і я сам повторю пропозицію, зроблену моїм зятем, щоб усе було як годиться.

V

Гонтран був чудовий жених — і ласкавий, і уважний. Усім він зробив подарунки, — за Андерматові гроші,— і раз у раз ходив на побачення з дівчиною то до неї додому, то до пані Онора. Поль тепер майже завжди його супроводив, щоб зустрітися з Шарлоттою, хоч після кожної зустрічі обіцяв собі більше з нею не бачитися.

Шарлотта мужньо примирилася з одруженням сестри і говорила про нього вільно й легко, ніби в душі у неї не було ні сліду якоїсь кривди. Тільки вдачею немовби трохи змінилася, стала статечніша і не така відверта. Поки Гонтран у кутку нашіптував Луїзі всякі ніжності, Бретіньї серйозно розмовляв з Шарлоттою, потроху піддаючись новому коханню, що заливало його, як морський приплив. Він знав це і вже не опирався, думав тільки: «А, що там! Коли настане час, я втечу, та й годі». Від неї він ішов до Христіани, яка з ранку до вечора лежала тепер у шезлонгу. Вже біля дверей ставав знервований, роздратований, готовий до тих буденних сварок, що виникають від утоми й нудьги. Його заздалегідь сердило все, що вона казала, думала; її страдницький вигляд, смиренність, погляди, сповнені докорів і благання, викликали у нього злість, тільки як людина вихована він стримувався, щоб не наговорити їй прикрих слів; будучи коло неї, він весь час бачив образ дівчини, з якою щойно розлучився.

Христіана мучилася від того, що так рідко бачила Поля, і набридливо допитувалась, як він проводить дні; Поль вигадував різні історії, а вона уважно слухала, намагаючись вивідати, чи не думає він про якусь іншу жінку. Відчуваючи, що вона безсила затримати цього чоловіка, безсила викликати в ньому хоч трошки тієї любові, яка мучила її, фізично безсила подобатись йому, полонити його знову хоча б пристрасними ласками, якщо вже не могла повернути коханням, Христіана всього боялася, хоча й не знала, від чого той страх.

Вона невиразно відчувала, що над нею нависла небезпека, якась велика невідома небезпека. І ревнувала наосліп, ревнувала до всього й всіх, до жінок, яких бачила з вікна і які видавалися їй гарними, ревнувала, навіть не знаючи, сказав комусь із них Бретіньї хоч слово чи ні.

Вона питала його:

— Ви помітили тут одну дуже гарненьку особу, брюнетку, досить високу. Я побачила її недавно. Мабуть, недавно приїхала.

Поль відповідав:

— Ні, не знаю.

Вона одразу ж підозрювала, що він бреше, й заперечувала:

— Та не може бути, щоб ви її не помітили, мені здалося,