Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"

записав у неї події цієї ночі. Потім простягнувся на своїй койці і негайно заснув. Одначе спав недовго. Ніби струмінь льодового повітря вдарив діда в обличчя, і він розплющив очі. Бачить — двері його кабіни відчинені на освітлений коридор, звідки, переступивши поріг, тихою, беззвучною ходою наближається до нього якась темна постать. Нараз вона вступила в конус місячного світла, що вривався до каюти через кругле вікно, і мій дід побачив людину, одягнену в блискучий від вогкости чорний непромокальний плащ з каптуром на голові. Її лице було неймовірно бліде, і якийсь сум, страшно болючий невимовний сум вимальовувався на ньому. Вусів ця особа не мала, зате чорна борода обрамовувала обличчя. Людина чи привид хвилинку вдивлялась у діда очима, повними трагічного виразу і благання, беззвучно підійшла до стола, де лежала корабельна книжка, і зробила на ній рукою кілька рухів, ніби щось писала. Потім склала долоні, мов до молитви, кілька разів помахала рукою, ніби кликала діда за собою, і так само безшумно зникла за дверима.

Мій дід хвилинку лежав, мов спаралізований. Потім протер очі, вискочив з ліжка й кинувся до свого столика. На білім папері книжки виднілися, мов нігтем видряпані, якісь знаки. Засвітив лямпу, приглянувся до них ближче і побачив числа. Написано: 38° 37’ — 32° 31’. Координати? Глянув на підлогу, де тільки-но стояв невідомий моряк, а там — мокра пляма, і на ній лежить вогка водяна рослина.

— Іване! — заревів дід, кинувшись до відчинених дверей. — Іване!

Дижурний моряк стрімголов улетів у кабіну й виструнчився перед дідом.

— Єсть, вашескобродіє!

— Хто тепер входив у мою кабіну?

— Ніхто, вашескобродіє!

— Брешеш, сучий сину! Ти спав на караулі!

— Нікак нєт, вашескобродіє! Ні хвилиночки! Спати не можна! Двері вашої кабіни я бачу з свого посту як на долоні. Ніхто не входив, вашескобродіє!

Дід, стримуючи хвилювання, уважно дивився йому в очі.

— Ну, добре. Можеш іти!

— Так точно, вашескобродіє!

Іван різко повернувся й побіг назад на своє становище.

Дід пройшовся кілька разів туди й сюди по кабіні. Підняв з підлоги водяну рослину, покрутив її в пальцях, навіть понюхав її. Пахло легенько йодом. Ще раз глянув на корабельну книжку, а тоді мерщій побіг на капітанський місток і заревів:

— Міняти курс! Повною скорістю на 38° 37’.

Заторохкотіли машини, заскрипів корабель і понісся на вказаний дідом пункт. За чотири години плавання корабель прибув до того місця. Уже світало. Це була зона, якої моряки уникали через велику кількість підводних скель. Обережно, міряючи щохвилини глибину, корабель наблизився до означених таємною рукою координат.

І тут дід побачив, що з спокійного моря стирчав до неба ніс якогось вітрильника. Решта була під водою. Розглядаючи його в далекогляд, дід побачив, що на тій частині палуби, яка була ще над водою, лежало кілька людських тіл, а на єдиній уцілілій щоглі, у воронячому гнізді маячила якась постать.

Кинули якір і спустили на воду шлюпку, що понеслась до вітрильника.

За якої півгодини шлюпка повернулася. Лейтенант, що командував нею, підійшов до діда. За ним моряки несли на руках загорнене в ковдру тіло й обережно поклали його на палубу.

— Невідомий корабель невідомої національности. На палубі вісім трупів. Той, що був у воронячім гнізді, прив’язав себе линвою до щогли. Ми його привезли, бо він, здається, ще живий.

Дід кинувся мерщій до тіла й відкинув ковдру. Він стояв, мов ударений блискавкою, і не міг відірвати очей від обличчя людини, що лежала перед ним — блідого, вимученого, обрамованого чорною борідкою. То був його нічний гість! Він поволі розплющив очі, подивився на діда, ледве помітна сумна усмішка скривила його уста, і тяжкий стогін вирвався з них. В ту саму хвилину якась судорога пробігла по його тілі, голова безсило опала, і перед дідом лежав труп.

— Дивись, дивись! — закричали моряки.

Дід відвів погляд від незнайомого і побачив, як той злощасний вітрильник почав скоро занурятись у воду, ніби його щось засмоктувало, і за кілька секунд лиш вир, де крутилися уламки дерева, показував, що тут тільки-но був корабель.

У кишенях незнайомого не знайшли нічого, що помогло б встановити тотожність його або того корабля, на якому він плавав.

Доктор Л. замовк і з тонкою усмішкою дивився на наші трохи збентежені лиця. Ми мовчали, і лише невпинне цвірінчання цикад порушувало тишину.

— Так. Багато є між небом і землею, мій друже Гораціо!.. — промовив задумливо професор Р.

— Екстрасенсоріяльна перцепція, — докинув наш гос­подар.

— Яка буйна уява! — скрикнув один молодий архітект. — Я переконаний, що доктор Л. цю макабричну історію щойно видумав, за що ми йому вдячні, бо, дійсно, це було дуже цікаво. Але ж він не може очікувати, щоб ми в цю фантасмагорію дійсно вірили!

— Чому ж ви думаєте, що це вигадка? — запитала моя мама, що з усмішкою порозуміння слухала оповідання док­тора Л.

— Бо ж це повний абсурд, пані добродійко! Видумка! Без сумніву, цікава і захоплююче переказана. Едгар Алян По умів такі фантазії ще цікавіше оповідати. Але ж він називав їх оповіданнями, повними тайни й