Читати книгу - "Амадока"

Самійло Щупак ще з 1919 року повністю віддався партійній роботі, літературній критиці і пропаганді. Перед письменниками він надавав перевагу приятельським — чи які там були можливі — стосункам з партійниками, був із усіх боків захищений і підмощений, і поводився впевнено й безапеляційно, підстрахований і налаштований войовниче. Його особливо дратував Хвильовий.

«Отже, ми сперечаємось не проти „обличительства“ графоманів, не проти „Европи“, як символу культури. Як символ, слова „Европа“ не забороняється вживати. Але ми викриваємо тов. Хвильового, зазначаючи, що коли „Европу“, як найвищий ідеал Хвильового, збираються вже тепер здійснити, спираючись на ВАПЛІТЕ в спілці з Зеровими, Филиповичами, то це дуже підозріла Европа. Це культура для культури, ренесанс для ренесансу, мистецтво для мистецтва. Це байдужість до проблеми пролетарського ренесансу на Україні. Це націоналістичне захоплення тов. Хвильового».

Арешт Щупака став шоком геть для всіх. У це важко було повірити. Його заарештували 10 листопада 1936 року за постановою військового прокурора диввійськ’юриста Євгена Перфільєва. Через п’ять місяців Щупака звинуватили в участі у контрреволюційній троцькістській організації, яка здійснила вбивство Кірова, у створенні терористичної групи, до якої він начебто вербував молодих письменників.

Закритий суд над Щупаком відбувався в Москві, без залучення свідків, звинувачення й захисту. Він тривав 10 хвилин. Було винесено вирок: вища міра покарання. Щупака розстріляли того самого дня.

Перфільєва, до речі, заарештували згодом також. Підставою стала видана ним попереднього року директива: «…покласти край недостатньо серйозному ставленню до питань арешту, випадкам, коли працівники НКВД пропонують заарештувати „про всяк випадок“, щоб легше було все з’ясувати».

Перелічувати ці смерті можна сотнями й сотнями сторінок. Характери, людські слабкості, любовні історії, пошуки, пристрасті, темпераменти, способи самовираження, боягузтво, відчайдушність, божевілля — однаковий кінець. За невеликими винятками: хтось покінчив життя самогубством, більшість — розстріляно, абсолютну більшість — заморено голодом і вислано на край світу.

Можна згадати ще Олександра Дорошкевича, університетського приятеля Зерова, з яким вони багато років були близькими друзями. З розгортанням літературної дискусії Дорошкевич почав роздвоюватись: інстинкт самозбереження нестерпно поманив його в бік партійно-комуністичний, «на позицію пролетаріяту». Ще певний час у своїх виступах і статтях він плутався і висловлював двоякі твердження, не встигнувши перелаштувати свідомість. Його навіть зображено на карикатурі Казимира Агніта-Следзевського: Дорошкевич на малюнку має дві голови, що дивляться в протилежних напрямках. Підпис повідомляє: «Ну й ситуація ж! Аж в’язи болять!»

Дорошкевичеві не допомогли ні виступи проти СВУ й Сергія Єфремова, ні дедалі вправніше використання соціологічного методу. Його почали переслідувати, забороняли друкуватись, усіляко тисли психічно, а в середині 1930-х років вислали на Урал викладати в Педагогічному інституті. Дорошкевич повернувся в Україну перед самою смертю, і активної діяльности більше не міг провадити.

Можна згадати Сергія Пилипенка, голову спілки селянських письменників «Плуг», який вів одну з основних партій наступу на Хвильового під час літературної дискусії. Він не припиняв наголошувати, що жодної вільної конкуренції між письменниками, як того хочуть Хвильовий із Зеровим, не буде, бо цього не допустить партія. Вона ж не відмовиться від протекціонізму пролетарським організаціям у всіх ділянках життя.

Пилипенка виключили з партії, арештували і за тиждень після виголошення вироку розстріляли.

Можна згадати красунчика Валер’яна Поліщука, експериментатора й епатувальника, який називав себе «Філософом із головою хлопчика», писав відверту еротичну поезію і твори для дітей, і начебто жив у вдоволеному трикутнику з двома сестрами — Йолкою і Лічкою Конухес. Він встигав із людьми стати найближчими душами у Всесвіті — як‑от, наприклад, із Тичиною і Хвильовим, і так само встигав розвести з ними непримиренну ворожнечу. Єдина провина, яку визнав за собою Поліщук, коли його арештували і висунули звинувачення — авторство порнографічних текстів.

Його було розстріляно в Сандармоху того самого дня, коли розстріляли Зерова. Тоді, коли розстріляли 1111 в’язнів.

Чому Петров майже не виникає під час «літературної дискусії»?

У ці роки він працює над власними художніми творами: над «Дівчинкою з ведмедиком», «Аліною й Костомаровим», «Романами Куліша». Безперервні перетягування канату, суперечки, памфлети, статті й диспути безпосередньо впливають на постання цих текстів. Можна спекулювати, що Петров-Домонтович відповідає опонентам своїх приятелів-модерністів, конструюючи власні романи. Він грається так само, як граються вони, кривляється, формулює теорії, розмірковує про розвиток культури, цінности, пропонує власне прочитання традиції. Дражнить зашкарублих «народників», роблячи з Костомарова й Куліша безнадійних дитинних диваків і капризних самолюбів. Кепкує з полум’яних гасел комуністів про впорядкованість і лад нового світу, де все «деґенеративне» і «шкідливе» от‑от буде винищено, а залишиться тільки правильне, бадьоре, життєствердне, марксистсько-більшовицьке, робітниче-селянське. Але кепкує, вдаючи власну наївність, загортаючи своє кепкування в кілька шарів. Пересічний критик соціологічного методу, читаючи його тексти, роздратується, клюне на наживку: напише рецензію про те, що твір Домонтовича «не має нічого спільного з ідеологічною установкою пролетаріяту», а світ, показаний у романі, — «не той світ, у якому ми живемо». І не помітить, що повірив у пародію на любовно-еротичний детектив, схрещений із соцреалістичним романом, у колаж із карикатур на героїв Жовтневої революції, страшилок про моральний занепад буржуазії, перелицьованих цитат із творів модних авторів.

Петров-Домонтович мав смак до формалістських прийомів: його художні тексти значною мірою побудовані на цитатах, і бракувало зовсім трохи, щоб він створив текст, що всуціль складався б із прямих чи непрямих цитат інших авторів. Він вводив у свої твори персонажів із текстів інших письменників. Він захоплювався професором-мовознавцем Іваном Огієнком, який написав скрупульозну й розлогу наукову працю і виголосив блискучу доповідь, присвячену наголосу в слові «музика» у поемі «Полтава» Пушкіна. Серед його невтілених задумів була ідея любовного роману, побудованого не на подіях із життя закоханих, а винятково на їхніх снах. «Сни повторюються. Вони лейтмотивні, й мотиви снів заступають зміни й подробиці любовних пригод. Це був би надзвичайно цікавий роман».

Персонаж роману «Доктора Серафікуса», Василь Хрисанфович Комаха — «автор, який існує в примітках».

Петров, без сумніву, оцінив би роман шведського письменника Петера Корнеля «Шляхи до раю», що складається з приміток до тексту, який читач може хіба що вифантазувати сам.

Але все це залишалося недоступним більшості радянських критиків. Їхні органи чуттів не реєстрували таких частот. Щось збуджувало їхні підозри, викликало сумніви — але що саме, вони нездатні були вловити.

Вони писали: «Своєю тематикою та й загальним стильовим спрямованням твір не є відповіддю на соціяльне замовлення радянського читача». Або: «Проте кінцеві тенденції Варецького, що, до речі сказати, заливаються вином, видаються академічними й непереконливими, а натомість залишається надламленість психіки героїв, що їй не протиставлені здорові постаті й ідеї, а заглиблене трактування істин та надламленість постатей разом із виключною увагою автора до любовної інтриґи й епізодів, відсутність у повісті правдивої картини радянської дійсности, — виявляють