Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

поселення за п’ятдесят миль на південь, лишивши замість себе Мерсера — і раптом гарячка в Муї припинилася, і він повністю опритомнів. Перша подія неабияк втішила Кента. Без Кардіґена під боком ніщо не загрожувало викрити його симуляцію. А ось що найбільше захоплювало Мерсера, то це одужання Муї після удару по голові. Хлопець просто захлинався від радощів. З типовою для себе нестриманістю він вихвалявся перед Кентом, усім своїм видом демонструючи, що йому більше нема чого боятися. Відтоді, як життю Муї перестало щось загрожувати, він тримався так нестерпно, що Кент не раз і не два придушив бажання стусаном викинути його з палати. До того ж з тієї миті, як був офіційно призначений заступником Кардіґена, Мерсер так і роздувався від почуття власної значущості. Кент вбачав у цьому нову загрозу і почав догоджати йому. Він відверто лестив Мерсеру, запевняв, що це просто сором, що Кардіґен досі не зробив його своїм партнером. Він заслуговує на це. І, щоб бути справедливим до себе, Мерсер просто зобов’язаний вимагати взяти його в партнери, коли Кардіґен повернеться. Він, Кент, поговорить про це з отцем Лайонном, і місіонер згадає про це у своїй проповіді перед найвпливовішими людьми Пристані. Протягом двох днів Кент грав із Мерсером, як риболов грає з підступною рибиною. Він намагався змусити Мерсера довідатися, як історія з Муї стосується Кедсті. Але старий індіанець закрився, наче устриця.

— Він злякався, коли я сказав йому, що він щось говорив про інспектора, — доповів Мерсер. — Тепер усе спростовує. Лише головою хитає — ні, ні, ні. Не бачив він Кедсті й нічого про нього не знає — а я нічого не можу з ним зробити, Кенте.

Він відкинув звичку постійно казати «сер», як відкинув і свою лакейську прислужливість. Із хазяйською безцеремонністю він курив сигари пацієнта і з образливою фамільярністю називав його Кентом. Інспектора він згадував не інакше як «Кедсті», отця Лайонна — як «маленького проповідника». Його так і розпирало від пихи, і Кент знав, що кожна година зростання цієї пихи робить його становище небезпечнішим.

Він підозрював, що Мерсер забагато патякає. Кілька разів на день він чув, як той перемовляється з охоронцем. Нерідко Мерсер відправлявся в місто, крутячи в пальцях тоненьку очеретяну тростину, яку не наважувався носити раніше. Він почав переказувати Кенту інформацію і думки дещо зверхнім тоном. На четвертий день з’явилися чутки, що лікар Кардіґен не повернеться у найближчі сорок вісім годин — і, не червоніючи, Мерсер самовдоволено натякнув, що до повернення на лікаря чекатимуть великі переміни. У приступі дурної самозакоханості він заявив:

— Кедсті дуже прихильно ставиться до мене тепер, Кенте. Цей стариган, виявляється, дуже чесний, якщо тільки правильний підхід до нього знайти. Після обіду покликав мене до себе, і ми разом викурили по сигарі. І коли я сказав йому, що минулої ночі зазирнув у ваше вікно — а ви там вправи виробляєте, він так і підстрибнув, наче його булавкою штрикнули. «Що? Я гадав, він хворий — ТЯЖКО хворий!» — сказав він. А я дав йому знати, що є кращі методи поставити хворого на ноги, ніж у Кардіґена. «Давайте йому більше їсти, — сказав я. — Давайте жити нормальним життям. Ось погляньте на Кента, — доводив я. — Цілий тиждень відгодовувався, як ведмідь, а тепер може сальто крутити!» Тут уже, Кенте, йому не було чим крити. Я знав: він неабияк здивується, що я вмію робити те, чого не вміє Кардіґен. Він став походжати кімнатою туди й сюди, чорний, мов хмара — гадаю, думав про Кардіґена. Потім покликав усередину того хлопця, Пеллі, і передав йому якусь записку на клапті паперу. Після того потиснув мені руку, довірчо поплескав по спині і дав мені ще одну сигару. Він кмітливий старий жук, Кенте. Йому не треба додаткової пари очей, щоб побачити, скільки я зробив після від’їзду Кардіґена.

Якщо колись у житті в Кента зводило пальці від нестерпного бажання вчепитися в горло людській істоті, то це було саме зараз. У мить, коли він уже готовий був діяти, Мерсер видав його Кедсті! Він відвернувся, аби хлопець не побачив виразу його очей, і сховав під собою стиснуті кулаки. В душі він боровся з шаленою спокусою, з люттю, від якої скипала кров — кинутися на Мерсера й прикінчити його на місці. Якби про стан його здоров’я інспекторові доповів Кардіґен, то була б інша річ. Він сприйняв би це як данину професійній необхідності з боку лікаря. Але Мерсер… Роздута жаба, що уявила себе биком, корисливий покидьок, що продасть і найкращого друга, клятий телепень, віслюк!..

На якусь мить він завмер, наче камінь, відвернувшись від Мерсера. Здоровий глузд переміг. Він знав, що його останній шанс залежить тепер від його холоднокровності. І Мерсер, сам того не відаючи, допоміг йому, адже потайки сховав у кишеню кілька його сигар і покинув палату. Хвилину чи дві Кент чув, як той розмовляє з охоронцем за дверима.

Тоді він підвівся в ліжку. Була рівно п’ята година. Як давно Мерсер бачився з Кедсті? Що за наказ був на тому клаптику паперу, що його інспектор передав констеблю Пеллі? Просто наглядати за ним пильніше чи перевести його до однієї з камер у поліційному відділку? Якщо останнє, то всі його надії та плани зруйновано. Подумки він перенісся туди.

У Пристані не було в’язниці. Не було навіть караульного приміщення, хоч служителі закону іноді називали так окремі камери, розташовані одразу за кабінетом інспектора Кедсті. Камери були зведені з бетону, і Кент особисто допомагав їх проектувати! Він не одразу відчув усю іронію власного становища. У цей момент він пригадував, що жоден в’язень ще не тікав із тих бетонних камер. Якщо до шостої стосовно нього не буде вжито ніяких заходів, то — він упевнений — його переведення до камери буде відкладено на ранок. Можливо, Кедсті наказав Пеллі підготувати для нього камеру. Глибоко в душі Кент гаряче молився, щоб справа була лише в приготуваннях. Тільки б вони дали йому ще одну ніч — лише одну!