Читати книгу - "Джерело"

— Говарде, ти коли-небудь мав владу принаймні над однією людиною?

— Ні. І я відмовився б від неї, навіть якби мені її запропонували.

— Не можу в це повірити.

— Якось, Ґейле, мені таке запропонували. Я відмовився.

Вайненд зацікавлено подивився на нього. Він уперше почув у голосі Рорка напругу.

— Чому?

— Я мусив.

— Із поваги до цього чоловіка?

— Це була жінка.

— Добре, бісів йолопе. З поваги до жінки?

— З поваги до себе.

— Не сподівайся, що я це зрозумію. Ми діаметрально протилежні, як лише можуть бути протилежні двоє чоловіків.

— Мені це спадало на думку. Я хотів так думати.

— А зараз ні?

— Ні.

— Ти не зневажаєш те, що я роблю?

— Зневажаю майже все, про що знаю.

— І все ж радий мене тут бачити?

— Так. Ґейле, був один чоловік, який уважав тебе втіленням зла, що знищило його і знищить мене. Він заповів мені свою ненависть. І була ще одна причина. Гадаю, я ненавидів тебе до того, як зустрів.

— Я знав, що ти маєш ненавидіти мене. Що змусило тебе змінити своє ставлення?

— Я не можу це тобі пояснити.

Вони поїхали до Коннектикуту, де над закрижанілою землею вже здіймалися стіни будинку. Вайненд ішов позаду Рорка майбутніми кімнатами, відходив убік, слухаючи, як Рорк дає вказівки. Іноді Вайненд приїжджав сам. Працівники бачили чорну автівку, що звивистою дорогою піднімається на вершину пагорба, бачили, як Вайненд здалеку спостерігає за будівництвом. Його вигляд промовисто свідчив про суспільний стан: строга елегантність пальта, згини капелюха, впевнена постава, енергійна й невимушена водночас, змушували думати про імперію Вайненда — про гуркотливі друкарські верстати від океану до океану, про газети, глянцеві журнальні обкладинки, тремкі пучки світла, спрямовані з проекторів на екрани, дроти, протягнуті всім світом, владу, що охоплювала кожен палац, кожен капітал, кожну таємницю, щомісяця, удень та вночі, кожної дорогоцінної миті життя цього чоловіка. Він стояв на тлі сірого, як вода після прання, неба, і сніжинки ліниво кружляли навколо крисів його капелюха.

Одного квітневого дня він поїхав до Коннектикуту після кількатижневої перерви. Автівка пролітала сільськими околицями, не як предмет, а як розмита рухлива смуга. Він не відчував коливань руху всередині малого куба зі скла та шкіри; йому здавалося, що автомобіль нерухомо завис над землею, а він, стискаючи кермо, змушує землю пролітати під ним і мусить просто чекати, коли місце, до якого він їхав, прикотиться до нього. Він любив кермо машини, як любив свій стіл у редакції «Знамена»: ці два предмети дарували йому однакове відчуття — небезпечне чудовисько, випущене на волю досвідченим рухом його пальців.

Щось увірвалося в поле його зору, і він проїхав кілька кілометрів, аж раптом йому спало на думку, що він зауважив щось дивне — не просто жмуток трави на узбіччі; проїхавши ще кілька кілометрів, він зрозумів, що саме в цьому було дивного: стебла були зелені. «Але ж не посеред зими», — подумав він, і раптом здивовано зрозумів, що зима вже минула. Кілька минулих тижнів він був дуже зайнятим і не мав часу зауважити це. Тепер він побачив, що відбувається на полях навколо — натяк на зелень, наче шепіт. У його голові промайнуло три речення, в суворій послідовності, наче хтось перемикав швидкості на коробці передач: «Це весна. Цікаво, скільки весен мені залишилося? Мені п'ятдесят п'ять».

Це були звичайні ствердження, без емоцій; він нічого не відчув — ані напруги, ані страху. Але розумів: це дивно, що він відчуває швидкоплинність часу; він ніколи не співвідносив свій вік з якоюсь мірою, ніколи не визначав свого місця на обмеженій шкалі, не думав ані про час, ані про його межі. Він був Ґейлом Вайнендом і залишався непорушним, наче це не автівка, а роки мчали повз нього, мов ця земля, а двигун усередині нього керував польотом років.

«Ні, — подумав він, — я ні про що не шкодую. Я пропустив кілька речей, але не ставлю питання чому, — тому що любив їх такими, які вони були, навіть якщо це були моменти цілковитого спустошення, навіть якщо відповідей не було знайдено — і це я теж любив, усе те, що залишалося без відповіді у моєму житті. Авжеж, любив це все.

Якщо вона правдива, та давня легенда про людей, які постануть перед Божим судом і звітуватимуть про свої діяння, я зізнаюся з гордістю не лише у своїх вчинках, а й у тому, чого ніколи не робив у земному житті: я ніколи не просив у когось дозволу. Стану і скажу: я, Ґейл Вайненд, людина, яка скоїла всі мислимі злочини, крім головного — я ніколи не вважав марним дивовижний акт життя й ніколи не озирався, шукаючи, як виправдати себе. Це моя гордість: зараз, думаючи про смерть, я не плачу, як усі люди мого віку, нарікаючи на безсенсовність і безцільність свого життя. Я сам був сенсом і метою, я, Ґейл Вайненд. Те, як я жив і діяв».

Він доїхав до підніжжя пагорба і рвучко загальмував, ошелешено дивлячись вгору. Будинок перед його очима набув форми; став упізнаваним — він уже нагадував ескіз. Вайненд відчув мить дитячого зачудування через те, що будинок виходить саме таким, як на ескізі, наче ніколи до кінця не вірив, що так буде. Здіймаючись на тлі блідо-блакитного неба, ще не закінчений дім нагадував акварельний ескіз, а оголені риштування скидалися на лінії олівцем; величезний ескіз на блідо-блакитному аркуші паперу.

Вайненд вийшов із машини й піднявся на вершину пагорба. Серед будівельників він побачив Рорка. Спостерігав, як Рорк крокує будівельним майданчиком, як він повертає голову чи здіймає руку, вказуючи на щось. Зауважив особливу манеру Рорка зупинятися: ноги розставлені, руки витягнуті вздовж тіла, голова здійнята; інстинктивна поза впевненості, енергії, стримуваної без жодних зусиль, що надавала йому цієї миті чітких ліній, властивих його будинкам. «Споруда, — подумав Вайненд, — це розв'язання проблеми розподілення тиску, балансу і безпеки зворотної тяги».

Він думав: «У акті зведення будинку немає емоційної складової; це лише механічна праця, як-от прокладання каналізаційних труб та виробництво автомобіля». І він здивовано запитував себе, чому, спостерігаючи за Рорком, почувається так, як у своїй галереї. «Він більше належить незавершеним будинкам, — думав Вайненд, — аніж завершеним, його справжнє місце тут, а не за кульманом; це місце пасує йому так, як мені, за словами Домінік, пасує яхта».

За якийсь час Рорк підійшов до нього, і вони разом попростували гребенем пагорба, серед дерев. Вони сіли на повалений стовбур дерева і здаля дивилися на будову крізь зарості