Читати книгу - "Принц Ґаллії"

— Мовчи! — засичав на нього Ернан. — Я знаю, що роблю.

— А сповідь?! — раптом вигукнув Фернандо, урвавши нарікання і прокльони. — А як же сповідь? Я хочу висповідатися своєму духівникові. Везіть мене в Толедо до мого духівника.

— В цьому немає потреби, — з глумливим осміхом відповів Шатоф’єр. — Відповідно до булли найсвятішого отця від 1123-го року кожен посвячений лицар ордена Храму Сіонського має право давати передсмертне відпущення гріхів — in extremis[53], як там сказано. Отож я до послуг вашої високості.

Фернандо злякано відсахнувся:

— Ні! Ні! Тільки не це!…

Ернан байдуже знизав плечима. Іншої відповіді він не чекав, проте не зміг утриматися від спокуси наостанку позбиткуватися над своїм ворогом. Пізніше, коли він згадував про це, йому щоразу ставало соромно за свою хлоп’ячу витівку.

— Превелебний отче, — звернувся Шатоф’єр до капелана. — Проведіть його високість в останню путь.

Відтак Ернан пильно подивився на Фернандо і додав:

— Хоч його превелебність не належить до ордену єзуїтів, я не вважаю цю обставину серйозною перешкодою для прийняття ним вашої останньої сповіді… Прощавайте, монсеньйоре. Не скажу, що знайомство з вами дало мені велику втіху. І хай простить вас Бог.

Фернандо пронизливо скрикнув і напівнепритомний повиснув на руках ґвардійців, які, за знаком Ернана, потягли його до ешафота.

Ґастон підійшов до Гелени і пошепки мовив:

— Тобі краще піти звідси.

Вона рішуче похитала головою:

— Ні, я залишуся. Я хочу подивитися. Батько мені все розповів. Я знаю, що цей негідник погубив мого брата і хотів зганьбити його. — Гелена замовкла і міцно стисла губи.

Хтось схопив Ґастона за лікоть. Він озирнувся і побачив Монтіні.

— Чого тобі, хлопче?

— Мені… мені моторошно…

— То відвернися. І затули вуха. Чи взагалі забирайся геть. Гадаєш, мені це приємно?

Кат стояв біля плахи, широко розставивши ноги, і, спираючись на держало меча, незворушно чекав свого часу.

Ґвардійці винесли Фернандо на поміст, поставили його на ноги перед капеланом і відійшли вбік. Недалеко від засудженого стояв підручний ката з перекинутою через плече мотузкою та чорною пов’язкою для очей у руках.

— Почнемо сповідь, сину мій? — лагідно запитав превелебний отець.

І тільки тоді Фернандо в повній мірі усвідомив невмолиму реальність того, що відбувалося з ним. Він збагнув, що цей капелан — останнє, що він бачить у своєму житті. Це остання людина, який звернулася до нього, як до живого, — а для всіх інших він вже мрець.

Раптове осяяння, немов блискавка, уразило Фернандо. Захлинаючись сльозами, він упав навколішки, обхопив голову руками і нестримно заридав.

Навіщо це, навіщо?! Він ще такий молодий, попереду в нього ціле життя… було — бо зараз це життя відберуть… Чому, чому? Як же так вийшло? Коли ж він ступив на той хисткий, хибний шлях, що врешті привів його на ешафот? Може, коли дозволив кузенові Біскайському обвести себе круг пальця? Чи коли вступив у спілку з Інморте? Чи коли вперше накинув оком на батькову корону, яку по праву мав успадкувати його старший брат?…

Так і не дочекавшись від Фернандо сповіді, капелан важко зітхнув, накрив його голову краями свого шарфа і скоромовкою проказав стандартну формулу відпущення гріхів. Щойно він закінчив, ридання різко урвалися. Фернандо гепнувся на поміст і залишився лежати там нерухомий. Підручний ката схилився над ним і констатував:

— Зімлів. Їхній високості пощастило — і пов’язка на очі зайва, і руки зв’язувати не треба…

Фернандо так і не отямився. На вигляд відрубаної голови, що покотилася по помосту після першого ж удару ката, Ґастона замлоїло. Він зовсім не був таким товстошкірим, яким зображав себе перед друзями. Лише один-єдиний раз він брав участь у справжньому бою — з єзуїтами, і лише лічені рази був присутній на стратах — герцоґ не полюбляв улаштовувати кривавих видовищ і не заохочував до цього своїх васалів.

Етьєнові де Монтіні довелося зібрати всю свою волю в кулак, щоб не виблювати щойно з’їдений сніданок. Удруге за своє життя цей провінційний хлопчак бачив людську кров. А вперше це було сім з половиною років тому, коли Ернан у чесному поєдинку замордував Ґійома де Марсан — не вбив, а саме замордував, у нестямі шматуючи мечем вже мертве тіло свого супротивника, аж поки друзі не відтягли його геть. І тоді Етьєн блював…

Ґрафівна Гелена мертвотно зблідла і, притиснувши руки до грудей, кинулася до найближчих дверей, що вели всередину замку. Ґастон, не гаючись, подався вслід за нею і встиг саме вчасно, щоб підхопити її на руки, коли вона спіткнулася на сходах, втрачаючи притомність.

А Ернан все дивився на Клавдія Іверо, чиї очі сяяли сатанинським тріумфом. Тепер у ньому не залишалося нічого від учорашнього немічного, убитого горем старика. Він більше був схожий на міцного сорокарічного чоловіка, що після тривалої хвороби нарешті почав видужувати, а сиве, як сніг, волосся лише додавало йому якоїсь скорботної величавості. Ні, зрозумів Шатоф’єр, не скоро Ґастон стане новим ґрафом Іверо, старий ще довго протримається на цім світі. Він потребував стимулу до життя і от тепер отримав його — помсту. Після страти одного з безпосередніх винуватців синової смерті у нього ніби відкрилося друге дихання.

Клавдій Іверо підійшов до Ернана.

— Боюся, ґрафе, ви не зможете затриматись у нас до обіду.

— Так, доне Клавдію. Саме про це я щойно думав. Ми негайно вирушаємо до Толедо. Однак найперше слід сповістити пані Бланку, що…

— За це можете не турбуватися, — перебив його Клавдій Іверо. — Ще на світанку я відправив до Памплони кур’єра з повідомленням, що принц Фернандо страчений, а кастильський король при смерті.

— При смерті?! — вражено вигукнув Ернан.

— На жаль, так, ґрафе. Даруйте, що я не сказав вам це зразу. Сьогодні вночі до Калагори наблизився великий загін кастильських ґвардійців, близько сотні людей. Їх ватажок зажадав видачі