Читати книгу - "Яр"

— Ви цілком певні, пане підпоручнику?

Лейтенант пильно дививсь йому у вічі, а Максим знайшовся на силі витримати його погляд.

— Цілком.

— Добре, — сказав молодий німець. — Не наважуся більше затримувати вас. І не ображайтесь, коли ми змушені будемо перевірити..

Максим усміхнувся й вийшов.

Але цим розмова не закінчилася. Вони продовжили її першого травня. Цього дня ввечері комендант Франц Енґель улаштував прийом на честь відзначення урядовими нагородами. Серед запрошених був і Максим Нетреба.

Він прийшов рівно на четверту годину дня, як і зазначалось у запрошенні. Господар вечора Франц Енґель, мов родовитий пруський барон, причесаний на середній проділ, убраний у новий, з голочки, мундир, здивовано глянув на свій годинник і люб'язно всміхнувся першому гостеві, який так пунктуально дотримав найсвятішої німецької звички.

Згодом прийшов Олег Попович, вирядившись у досить потертий, але чистий костюм, за ним голова управи чи, як його звали німці, бурґмайстер Яру пан Батюк, а ще пізніше Ганна Базилевич. Ганна виявилася найкращою й найбільш витонченою з-поміж запрошених дам і цілком природно стала центром уваги всіх німецьких офіцерів.

Максим прийшов сам, хоч у листівці було зазначено: «Вас і Вашу даму...» Оленка рішуче відмовилася йти в таке товариство. Не допомогли й Антонові вмовляння. Братові вона відповіла:

— У шо я вберуся, в оце-го? — й узяла пучками за вже вилинялу кохтину.

У неї, крім цієї, в скрині лежала й інша, «весільна», у синій горошок, але Максим перестав настиритися. Зрештою, і сам ішов не для розваги, лише з обов'язку, тож нічого було тягти туди й Оленку.

Зал потроху виповнювався, прибулі збирались гуртиками й тихо гомоніли. Біля причілкових вікон стояли службовці з районної управи, під вікнами до вулиці — поліція, у кутку навколо пані Ганни — бадьорі німецькі офіцери. І тільки звідти, либонь, раз у раз линув збуджений сміх. Максим сів на стілець майже біля самих дверей і мовчки спостерігав за лейтенантом Газе, який опинився найближче до пані Ганни. Олег, заклавши руки за спину, походжав залом разом із головою управи й щось йому впівголоса доводив. Старий Батюк двозначно всміхався й розтирав правицею великий палець лівої руки, певно, страждав на ревматизм або відкладення солей.

Час ішов, і Максимові подумалось про те, що цього разу німці зрадили свою найкращу традицію. То було досить дивно, бо навіть комендант гауптман Енґель кудись вийшов, і доки Максим сушив собі голову над тим, що могло статися, до нього підійшов лейтенант Газе.

— Сумуєте, пане підпоручнику? — спитав він і примостивсь на стільці поряд.

— Ні, просто втомився, — відповів Максим.

— Ви дедалі краще розмовляєте німецькою мовою.

Максим усміхнувся:

— Українці весь час мусять вивчати чиюсь мову. Саме тому в них, мабуть, лишається мало часу на те, щоб вивчати рідну.

Лейтенант і собі всміхнувся:

— Східна мудрість підтверджує: скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина.

Максим аж вирячився на німця. Йому хотілося закинути, що ті слова приписують Енгельсові, та не зважився. Він сказав:

— Якщо цей афоризм і справді вигадали на Сході, то неодмінно в якійсь колонії.

— Ви вважаєте німців не за друзів, а за колонізаторів?

Максим з недовірою подивився на співрозмовника. Не дуже давно цей німець сам торочив йому щось подібне. Але він будь-якої миті може відмовитись од своїх слів, подумалось Максимові, і в цьому немає жодних сумнівів.

— Я мав на увазі інше, — спробував ухилитися від удару Максим. — Росіяни весь час нам торочили, що вони — наші «старші» брати.

Пропустивши це виправдання повз увагу, лейтенант Газе звернув розмову в зовсім інший бік:

— Ваш начальник про вас надзвичайно високої думки. Він сьогодні сказав, що довіряє вам більше, ніж навіть самому собі.

— Ви це до чого? — спитав Максим, хоч йому вже стала цілком ясна причина лейтенантової уваги: прийшов, лишивши навіть папі Ганну Базилевич.

Лейтенант не відповів, натомість поцікавився:

— До речі, якої ви думки про свого шефа?

— Він мудрий, як змій, — не знати нащо, сказав Максим Нетреба.

Лейтенант негайно докинув:

— Наймудріший змій теж може помилитися.

— Є така приказка, — згодивсь Максим.

— Знаю, — відповів лейтенант. Газе. — Він уперше помилився, спокушуючи Єву.

— Але ж він хотів її спокусити!

Максим ще не був певен, куди хилить лейтенант, і просто зволікав розмову.

— Зате ефект був діаметрально протилежний передбачуваному. — Це речення Максим дослівно пам'ятав з уроків своєї ще університетської «німкені» Берти Фрідріхівни Ґрау. Ця ложка аж тепер прийшлася до обіду.

— Ви думаєте, він і цього разу міг помилитися?

Максим нахабно дививсь лейтенантові просто в вічі, і той якось ніби вимушено відповів:

— У нас із ним цілковита розбіжність у поглядах на це питання. Я найдужче-таки довіряю сам собі.

Він подивився на українця, яке враження справили на нього ці слова. Максим протягло зітхнув і поліз до кишені.

— Прошу вас, пане лейтенанте. Я передбачив цю розмову. Цього разу змій не помилився.

Максим простяг німцеві згорнений учетверо папірець. То було свідоцтво про церковний шлюб, датоване 22 січня 1943 року. Лейтенант покрутив його й попросив перекласти, по тому віддав Максимові назад.

— Виходить, не помилився, — сказав він і