Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

не щедра калюжа крові, що розходилася йому від голови й скрапувала на підлогу, можна було б подумати, що він нахилився в пошуках ключів. Кров забризкала все вітрове скло — рясними глянцевими краплями темної рідини, розсипом важких квітникарських ягід падуба, що поприлипали до скла. Соболь на задньому сидінні плигав туди-сюди, гупаючи хвостом по вікнах. Ван Зант — яка сиділа зі своїм господарем — кинулася на нього кількома швидкими повторюваними випадами: штурхнула носом його в щоку, відскочила, стрибнула, щоб знов штурхнути, і гавкала, гавкала так уривчасто й пронизливо, що — дідько, вона ж собака, та все одно той короткий різкий сигнал тривоги не сплутаєш ні з чим, точнісінько як гучний голос, що зве на допомогу.

Денні потер підборіддя й ошаліло роззирнувся. Хай яка сверблячка спонукала його натиснути гачок, вона вже минула, а проб­леми ж його множилися настільки, що затінили сонце. Якого дідька він застрелив Фариша всередині машини? Якби ж зачекав дві секунди. Та ні: він аж умирав, так хотів із цим покінчити, як ідіот одразу кинувся натискати гачок, а не вичекати правильної миті.

Він напівприсів, руками вперся в коліна. Він був весь липкий і його нудило; серце в грудях колотилося, і він уже кілька тижнів нічого не їв, окрім якогось фастфуду й сандвічів із морозивом, які запивав «севен апом»; потужний удар адреналіну вже ослаб, а з ним — ті крихти сили, що в нього лишалися, тож тепер не хотілося нічого, окрім як лягти на гарячу зелену землю й заплющити очі.

Він наче загіпнотизований втупився в землю, розтрусився й піднявся на рівні. Якщо трішки нюхне, йому одразу стане легше, — нюхнути, боже милий, від самої думки засльозились очі, — але з дому він пішов без нічого, а останнє, чого йому хотілося, то відчиняти машину й обмацувати Фаришеве тіло, застібати й розстібати кишені тієї плюгавої старої уніформи «Ю-Пі-Ес».

Денні пошкутильгав до машини спереду. Ван Зант кинулася на нього, мордою гупнувшись об вітрове скло, і він подався назад.

Від несподіваного вибуху гавкоту Денні на мить завмер, заплющив очі й уривчасто хапав повітря, силкуючись заспокоїти нерви. Йому не хотілося тут бути, але він уже тут опинився. І муситиме почати роздумувати вже зараз, ступати по одному, дитячими кроками.

 

Гаррієт сполохали саме пташки, що забилися в гучному лементі. В одну мить вони гуртом рвонули навколо неї, так що вона сіпнулася й прикрила долонею очі. Чотири-п’ять зграй обсіли її, чіпляючись лапками за поруччя резервуара. Вони обернули голови в її бік, а найближча ворона зашваркотала крильми й здійнялася в повітря. Знизу, десь здалеку, до Гаррієт долітало щось подібне на гавкіт псів, одурілий гавкіт. Та перед цим їй здалося, що пролунав інший звук, легкий тріск, дуже слабкий на такій вітряній залитій сонцем відстані.

Гаррієт — стопами на драбині, ногами в резервуарі — сиділа нерухомо. Коли погляд кудись безцільно подибав від збентеження, їй в око запала одна птаха; та трималася самовпевнено й хвацько, наче з мультфільму, нахилила до неї голівку й ніби збиралася щось сказати, та коли Гаррієт придивилася, знизу долинув ще один ляскіт, і птахи здійнялися й відлетіли.

Гаррієт прислухалася. Стоячи до половини в резервуарі, вона частково підвелася, опираючись на руку, і злякалася, коли драбина застогнала під її вагою. Гаррієт похапцем видряпалася на планки, тоді поповзла навкарачки до краю і якомога вище витягла шию.

Унизу вдалині — ген-ген через поле, у бік лісів, задалеко, щоб можна було добре розгледіти — стояв «транс ам». Птахи почали знов осідати на галявину, мостячись по одній на гілки, у кущі, на землю. Біля машини, трохи віддалік, стояв Денні Ретліфф. Він стояв до Гаррієт спиною й затискав руками вуха, ніби хтось на нього кричав.

Гаррієт пригнулася, — її злякала його поза, напружена й шалена, — а наступної миті зрозуміла, що саме вона побачила, і повільно піднялася знову.

Так: яскраво-червона. Краплями розбризкана по вітровому склу, така яскрава й разюча, що навіть звіддалік впадала в очі. За нею — всередині машини, за напівпрозорим маскуванням із крапель — наче відбувався якийсь жахливий рух: щось борсалося й грималося, кружляло. Хай там що воно було, у тій темній веремії, воно мовби лякало й самого Денні Ретліффа. Він ступав назад повільно, наче робот, ніби він підстрелений ковбой у кіно, і це його останні кроки.

Гаррієт зненацька охопила дивна порожнеча й млость. З її позиції на такій висоті все здавалося чомусь бляклим і неважливим, позбавленим суті. Сонце палило несамовито й вибілювало все, а в голові в неї бриніла та сама цікава ефірна полегкість, яка підштовхувала — ще коли вона лізла вгору — послабити хватку й відпустити.

«У мене проблеми, — мовила вона сама до себе, — великі проблеми», — та було важко змусити себе так почуватися, хоч це й відбувалося насправді.

У прозорій далині Денні Ретліфф нахилився й підняв з трави щось блискуче, і серце Гаррієт хворобливо тріпнулося, коли вона, радше з того, як він тримав його в руці, зрозуміла, що то пістолет. Серед страхітливої тиші вона собі уявила, ніби чує вутлу мелодію сурми, — шкільний оркестр Гелі, далеко в східному напрямку, — а коли збентежено кинула в той бік поглядом, здалося, що в імлистій далечині зблиснула дрібнесенька цятка золота, ніби від латуні відбився сонячний промінь.

 

Птахи — птахи повсюди, величезні чорні клекітливі спалахи птахів, ніби радіоактивні опади, ніби шрапнель. Вони віщували зле: слова й сни, закони й числа, інформаційні бурі в голові, нерозбірливі, у спіральному польоті. Денні затулив вуха руками: на закривавленому вітровому склі він бачив власне перекошене відображення, застиглу вихристу галактику багрянцю, у якій тонкою плівкою позаду голови рухаються хмарки. Він почувався виснаженим і недужим; хотілося прийняти душ і ситно поїсти; хотілося бути вдома, в ліжку. Йому не потрібне це лайно. «Я застрелив власного брата, і за що? За те, що так сильно хотів відлити, аж не зміг тверезо мислити». Фариш би з цього проіржав, як кінь. Він реготав несамовито з різних психованих історій в газеті: про п’яницю, що, пі сяючи, послизнувся на естакаді й забився насмерть на шосе; про придурка, який прокинувся через телефон, що стояв на тумбі біля ліжка, потягнувся, помилково взяв пістолет і застрелився.

Пістолет лежав у бур’янах під ногами, де Денні його й впустив. Закляклим тілом він схилився, щоб підняти зброю. Соболь обнюхував Фаришеві щоку й шию,