Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

(1892-1964) так писав про хід античного мислення з приводу математики: «Повсякденна дійсність, в якій ми живемо й діємо, не є ані математичною, ані такою, що математизується. Це сфера рухливого, неточного, де панують «більш-менш», «майже», «близько того» і «приблизно»... Звідси випливає, що бажання застосувати математику до вивчення природи є помилковим і суперечить здоровому глузду. У природі немає ні кіл, ні еліпсів чи прямих ліній»[523].

За третім варіантом, наукове знання є не просто теоретичне, а й таке, яке математизовано й спирається, що головне, на експеримент. У такому разі наука в сучасному смислі виникає не раніше XVII ст. і її батьком вважається Галілео Галілей.

За четвертим варіантом, наука виникає в середині XIX ст. У даному випадку як головна ознака науки береться не специфіка наукового знання, а зміни в організації діяльності вчених: наука стає професією (за заняття нею отримують заробітну плату, організується підготовка наукових кадрів у вищих навчальних закладах) і безпосередньою виробничою силою.

З чотирьох наведених варіантів відповідей щодо сутності і часу виникнення науки третій варіант найбільш поширений і прийнятний. У сучасному наукознавстві наука розуміється в єдності двох характеристик: як систематизоване, теоретичне знання, що розвивається; і як певний вид інтелектуальної діяльності, орієнтованої на здобуття нових знань. Вироблені наукою теоретичні знання стають основою будь-якої іншої людської діяльності.

3. Релігійне пізнання. У суспільній свідомості склався стійкий стереотип протиставляти релігію й науку та вважати, що опорою релігії є віра, а наука ґрунтується на знанні. Популярно і в жартівливому вигляді це протиставлення А. П. Чехов виразив так у одному з своїх записників: «Коли хочеться пити, здається, що вип'єш ціле море - це віра; а коли почнеш пити, то вип'єш всього зо дві склянки - це наука»[524]. Однак чи можна настільки однозначно стверджувати відмінність релігії й науки за принципом «або віра, або знання»? Якщо так ставиться питання, то релігії взагалі слід відмовити у її приналежності до системи людських знань, а говорити про якесь там особливе релігійне пізнання і не приходиться. Поглянемо наскільки таке міркування є правильним.

Релігійний світогляд склався раніше за філософський, і тим більше є давнішим за наукове пізнання. Релігія й сьогодні надзвичайно поширена в світі і всі прогнози давніх і недавніх політиків від атеїзму щодо скорого подолання релігійно забарвленої свідомості, схоже, були абсолютно примарними. Тому, виходячи з факту стійкості релігії, багато хто з дослідників звернувся до вивчення причин її укоріненості, а заразом, оскільки у людей є релігійне знання, і до з’ясування специфіки релігійного пізнання.

У свідомості релігійних людей суттєве місце займає переконаність в існуванні особливої надприродної реальності, вищої сутності, знання про яку здобувається відмінно від знань про фізичний світ. Це буде або одкровення Господа, зафіксоване у спеціальних (священних) текстах, або «чуттєві» свідчення про особисті контакти з надприродними силами. Американський філософ і психолог Вільям Джеймс, досліджуючи природу релігійного мислення, зібрав багато даних про психологічні джерела початкових релігійних переживань людей. Ось один з наведених ним прикладів про переживання людиною контакту з «духом»: «Одного разу я раптом прокинувся, немов розбуджений кимсь. Мені здалося, що мене навмисне розбудили, і першою думкою моєю було те, що в дім увірвались злочинці. Потім, повернувшись на другий бік і прагнучи заснути, я раптом відчув чиюсь присутність у кімнаті. І, дивна річ, я неначе знав, що це не була жива особа, а скоріше дух»[525]. Часто схожі чуттєві переживання спіткають людей, які зустрічаються зі складнощами в житті, емоційно переживають їх і для відповідної інтерпретації своїх видінь вже мають попередні знання про надприродні сили з релігійних книг або розповідей. Якщо ми запитаємо, яким чином попала в ті книги інформація про божественне і які є гарантії істинності того книжкового знання, то нам скажуть, що слід приймати тексти за пряму й безпосередню істину, слід просто вірити. Отже ми й прийшли до віри як бази на котрій ґрунтується релігійне знання й пізнання.

Термін «віра» люди звично пов’язують з релігією, але, як філософське поняття, «віра» характеризує деякі загальні риси людської свідомості як релігійного, так і нерелігійного ґатунку. Феномен віри корелює з переконаннями, які формуються або стихійно, або свідомо. Перші складаються на основі віри, а другі спираються на обґрунтовані знання. Тут віра і знання протиставляються один одному. Здається, праві ті, хто підкреслює, що віра - це внутрішнє приймання чогось за істинне, згода з ним, коли знання і аргументація, якими б вони не були стосовно істинності, відіграють другорядну роль. Кажуть, що переконати в чомусь можна лише того, хто вже має в ньому певну міру попередньої переконаності. Те ж саме стосується й віри. З широкого погляду на віру слід враховувати її різні аспекти: світовідчуття, уявлення про смисл життя, ціннісні орієнтації, ідеали. Віра є виразом конкретного унікального духовного «Я» особистості, складова частина структури суб’єктивності людини. Спираючись на розроблені в спеціальній літературі питання віри[526], можна вказати на такі її загальні ознаки: віра завжди є вірою в щось, тобто має місце зміст, об’єкт віри; віра має ціннісний вимір, часто вона усвідомлюється як вища цінність; віра несе в собі направленість активності, пов’язана з цілеспрямованістю. Якщо йдеться власне про релігійну віру високої міри напруження, то її, слідом за Л. Вітгенштейном, можна було б назвати непохитною вірою. «І це показує себе, - додавав він, - не через міркування чи звернення до звичайних засад віри, а скоріше через те, що він (носій віри - О.К.) визначає все своє життя,