Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– На коня! – крикнув невеличкий лицар.

Йому не довелося повторювати двічі: через секунду друзі мчали по шляху, мов два вовки, переслідувані розлюченою собачою зграєю. Тим часом підоспілі бусурмани обступили своїх полеглих одноплемінників і, переконавшись, що загнані вовки здатні загризти на смерть, злегка притримали коней, чекаючи відсталих.

– Бачили, пане! Я знав, що вони зупиняться! – сказав Володийовський.

Але виграли наші друзі всього декілька сот кроків: погоня перервалася ненадовго, тільки тепер татари трималися купи і поодинці вперед не виривалися.

Коні втікачів виснажені були тривалою скачкою, і поступово біг їхній сповільнювався. Особливо втомився кінь під Заглобою – нелегко було нести на собі таку тушу – і знову почав спотикатись; у старого шляхтича залишки волосся піднялися сторчма при думці, що буде, якщо впаде кінь.

– Пане Міхал, дорогий, не кидайте мене! – у розпачі вигукував він.

– Не тривожтеся! – відповідав невеличкий лицар.

– Щоб цього коня вовки…

Він не договорив: перша стріла задзижчала над самим його вухом, а за нею, немов жуки і бджоли, задзвеніли, засвистіли, заспівали інші. Одна пролетіла так близько, що ледь не зачепила оперенням вуха Заглоби.

Володийовський обернувся і двічі вистрілив у переслідувачів із пістоля.

Раптом кінь Заглоби спіткнувся, та так, що ледве не зарився храпом у землю.

– Господи помилуй, у мене кінь падає! – не своїм голосом заволав Заглоба.

– Спішуйтеся й у ліс! – заревів Володийовський.

Із цими словами він осадив і свого коня, сплигнув додолу, і за хвилину пітьма поглинула обох.

Але маневр цей не лишився непоміченим розкосими татарськими очима, і півсотні бусурманів, теж зіскочивши з коней, кинулися за втікачами навздогін.

Гілки зірвали шапку з Заглоби, хльоскали його по лиці, за жупан чіплялись, але шляхтич мчав стрімголов, наче скинув із пліч років тридцять. Кілька разів він падав, але, підвівшись, припускав іще швидше, сопучи, як ковальський міх, поки не скотився в глибоку яму від вирваного з коренем дерева і не відчув, що звідси йому вже не вибратися: сили залишили його зовсім.

– Ви де? – тихо запитав Володийовський.

– Тут, у ямі! Каюк мені! Рятуйтеся, пане Міхал.

Але пан Міхал, ні хвилини не вагаючись, сплигнув слідом за ним у яму і затулив йому рот долонею.

– Тихо! Може, ще проскочать! А ні, будемо захищатися.

Тим часом татари наблизились. Одні з них, гадаючи, що втікачі попереду, і дійсно проскочили мимо, інші ж сповільнили ходу, оглядаючись навколо себе й обмацуючи дерева.

Лицарі затаїли подих.

«Хоч би який-небудь сюди звалився, – у відчаї подумав Заглоба, – я б йому показав!..»

Раптом вусібіч посипались іскри: татари заходилися викрешувати вогонь…

Спалахи освітлювали дикі вилицюваті обличчя з випнутими губами, що дмухали на трути. Деякий час татари – лиховісні лісові примари – блукали околяса за півсотні кроків од ями і підступали все ближче.

Але раптом якісь дивні звуки, шум і невиразні вигуки донеслися з боку дороги, порушуючи спокій сонної хащі.

Татари поховали кресала і завмерли як укопані. Пальці Володийовського впилися в плече Заглобі.

Вигуки стали голоснішими, раптово спалахнули червоні вогники й одночасно пролунали мушкетні залпи – один, другий, третій, а слідом крики: «Алла!», дзенькіт шабель, кінське іржання. Тупіт копит змішався з криками: на дорозі закипіла битва.

– Наші! Наші! – крикнув Володийовський.

– Бий, убивай! Бий! Коли! Ріж! – ревів Заглоба.

Ще мить – і повз яму в страшному переполоху пролетіли півсотні ординців, що втікали до своїх щодуху. Володийовський, не витримавши, кинувся навздогін і помчав за ними по п’ятах у темній хащі.

Заглоба залишився сам на дні ями.

Він спробував був вилізти, але не зміг. Усі кістки в нього боліли, ноги відмовлялися коритись.

– Ха, мерзотники! Втекли! – сказав він, вертячи навсібіч головою. – Хоч би один залишився – у приємній компанії веселіше було б стирчати в цій ямі. Шкода! Показав би я голубчику, де раки зимують! Ну, нехристи, виріжуть вас там, як худобу! Боже милосердний! Гамір-то все сильніший! Добре б, це був сам князь Ярема, він би вам усипав перцю. Кричите, кричите на своєму бусурманському наріччі, незабаром вовки над вашими тельбухами будуть славити Аллаха. А пан Міхал молодець – самого мене покинув! Утім, не диво! Молодий, от і жадібний до крові. Після нинішньої колотнечі я з ним піду хоч у пекло – він не з тих, хто друга в пригоді залишає. А цих трьох як ужалив! Оса, та й тільки! Ех, був би зараз міх під рукою… Його вже либонь чорти взяли… розтоптали коні. А раптом гадюка заповзе в це ямище та вкусить… Ой, що таке?

Крики та мушкетні залпи почали віддалятись у бік галявини і першого лісу.

– Ага! – сказав Заглоба. – Наші слідом полетіли! Слава Всевишньому! Втікаєте, собачі діти?!

Крики все більше віддалялися.

– Здорово вони їх! – не змовкаючи, бурмотів шляхтич. – Одначе, видно, доведеться мені посидіти в цій ямі. Не вистачає тільки вовкам дістатися на вечерю. Спершу Богун, потім татарва, а насамкінець вовки. Пошли, Господи, Богуну палю гостру, а вовкам сказ – про бусурманів наші подбають самі! Пане Міхал! Пане Міхал!

Тиша була відповіддю Заглобі, тільки бір шумів – вигуки й ті вдалині завмирали.

– Схоже, мені тут спати доведеться… Пропади все пропадом! Гей, пане Міхал!

Терпіння Заглоби, одначе, ще тривале очікувало випробування: небо вже почало сіріти, коли на битім шляху знову почувся кінський тупіт, а потім у лісових сутінках заблискали вогні.

– Пане Міхал! Я тут! – закричав шляхтич.

– Чого ж не вилазите?

– Ба! Коли б я міг вилізти.

Невеличкий лицар, нагнувшись над ямою зі скіпкою в руці, простягнув Заглобі руку й мовив:

– Ну, з татарвою покінчено. За той ліс загнали триклятих.

– Кого ж нам Господь послав?

– Кушеля і Розтворовського з двома тисячами кінноти. І драгуни мої з ними.

– А нехристів багато було?

– Та ні! Тисячі дві-три, не більше.

– Ну і слава Богу! Дайте ж скоріше випити чого-небудь, ноги зовсім не тримають.

Через дві години Заглоба, чудово нагодований і добряче напідпитку, сидів у зручному сідлі в оточенні драгунів Володийовського, а невеличкий лицар, що їхав поряд із ним, говорив так:

– Не засмучуйтеся, ваша милість, хоч ми і не привеземо князівну в Збараж, усе ж краще, що вона не потрапила в руки до невірних.

– А може, Редзян іще поверне до Збаража? – припустив Заглоба.

– Ні, цього він робити не буде. Дорога зайнята буде: чамбул той, котрий ми відігнали, незабаром повернеться й полетить за нами слідом. Та