Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

а вульгарна пиятика колгоспного начальства: голови, бухгалтера, комірника, бригадирів, усіх їхніх прихвоснів, — і пропивали вже не так, як той чумак у Києві на риночку, що пропив воли, пропив вози, пропив ярма ще й занози, все чумацькеє добро, — а розтринькували колгоспне добро.

Коли я в травні сорок першого приїхав після училища додому, мати, яку недавно призначили бригадиром колгоспу, кинулася до мене з скаргами:

— Ти ж тепер, сину, красний командір, поможи людям, бо доведуть нас до розоріння. Сталін почав, а ці вже доконають!

Для моєї віддистильованої в безмежній вірності вождю молодої душі чути таке навіть од рідної матері було страшно.

— Мамо! — злякано вигукнув я. — Що ви ото кажете!

— А те й кажу. Он люди розказують, бачили намальованих Сталіна й Гітлера. Так Гітлер намальований, і перед ним біла булка, а перед Сталіном — кермек. Отак воно й є. А наші сукини сини столи стругають, та ставлять у садках, та один до одного, так клубком і качаються, та пропивають же ж колгосп цей до нитки! Ти ж командир, може ж хоч ти захистиш?

— Я, мамо, повинен захищати вітчизну, а не якийсь колгосп.

— А я ж думала… — гірко зітхнула мама.

Чого не встигли пропити місцеві керівнички, доконала війна. Ще дужче змаліла наша Зашматківка, вкоротилося життя, скотилася на грань вмирання народна душа, відходив у непам’ять барвистий світ минулого, і які вже тут свайби, які урочистості, які радощі!

Наше весілля відбулося тільки завдяки моїй упертості. Без надмірного розголосу, без натовпів, тільки найближчі люди, все тихо й скромно. Ну, кувікнув кабанчик, провіщаючи смачні ковбаси, полетіли голови в курочок і півників, розкачувалися коржі для локшини, варилося і пеклося все, що треба, над тонкошиїми горілчаними пляшечками, мов висотні сталінські будівлі над одноповерховою міщанською Москвою, здіймалися срібноголові пляшки того Совєтського шампанського, яке закликали нас пити реклами в усіх радянських містах, в скляних карафах, чи то чудом уцілілих ще з довоєнних президій, а чи привезених для відбудови села вже по війні, звабливо золотилася абрикосівка місцевого виробництва, свіжо вигнана з назбираних у степових лісосмугах кисленьких абрикосок, які щедро вродили того літа.

Були тости, промови, побажання і величання, були радісні сльози наших матерів, і в тих сльозах ще яскравіше сяяла Оксанина краса, забігло начальство — колгоспне й сільрадівське, — пило, не закусюючи, навстоячки, «не взирая» і до дна, харамаркало щось про трудові успіхи і сяйливі вершини, бігло далі — виконувати вказівки, готуватися до нового етапу, здійснювати і втілювати. Прочув про моє весілля і дирекор МТС Положай, приторохтів півторатонкою, забувши про своє хитрування, щосили вигукував: «Гірко-о!», а тоді підсів до мене, спитав:

— Правду кажуть, що ти в науку вдарився?

— Все може бути, товаришу директор.

— Та який я тобі директор? Дядько Демид з Положаїв — ото й усе. А ти можеш тепер вийти у великі люди.

— Можу вийти, а можу й не вийти.

— Не забувай, що тебе виховала Положаївська МТС.

— А також її директор Положай.

Балачка у нас вийшла майже на дипломатичному рівні.

Галя-поштарка подарувала мені знімок нашого п’ятого класу. Випадково зберігся у баби Хомихи, в якої до війни квартирувала вчителька природознавства Марія Микитівна. Я вже й забув про той знімок, на якому я сидів правобіч од учительки, притискуючи до грудей книжку з написом «Ботаніка».

— Бач коли ще ти думав стати агрономом, — сказала Галя.

— Та не думав я тоді! Це вже по війні, в сорок п’ятому зустрівся мені один мудрий чоловік і намовив мою дурну голову…

Хоч як наші матері намагалися одомашнити весілля, обмежити його родинним колом, воно все ж таки нагадувало коли й не загальні збори, то кущові або ж нараду, засідання, присвячене, з приводу, з нагоди, коли не порятуєшся від промов, не відкрутишся від виступів, осоловіло й знетямлено слухатимеш чергового оратора і намагатимешся розв’язати задане класиком завдання: чоловік ти чи дорогий і багатоповажний шкап?

Малий Марко метався туди й сюди, видно, ждав когось, нарешті діждався, урочисто ввів до весільної кімнати з розкричаними («Гей, гук, мати, гук!») і розспіваними («Чи я в лузі не калина була?») дорогими гостями безрукого свого вчителя Бугайова, той, як представник місцевої інтелігенції, не став сліпо наслідувати начальство, піднесеного йому стаканяру рішуче відсторонив єдиною своєю рукою, взяв послужливо піднесений йому Марком аркуш цупкого паперу і став з непромоченим горлом вичитувати з нього поздоровлення від імені школи й педагогічного колективу нам з Оксаною, як колишнім випускникам, дітям героїчних батьків, які загинули в ім’я, вихованцям, що з гідністю пронесли на фронтах Великої Вітчизняної, а також у відбудовчий період, коли, не шкодуючи сил, не зупиняючись ні перед чим, не зважаючи, не лякаючись, не, не, не… Все, як у анкетах: не був, не служив, не притягався, родичів за кордоном не маю, з партії не…

А несвідомі дядьки і тітки, не слухаючи високоідейного представника місцевої інтелігенції, хилили обважнілі голови до самого столу і виспівували: «Ой, бре море, бре! Сип, шинкарко, ще!»

Бугайов, мабуть, був наділений властивістю отих радіорепродукторів, розвішаних на всіх стовпах Радянського Союзу: оглушувати всіх і нікого не чути. Дочитавши свого папера, він урочисто передав його нам з Оксаною і оголосив:

— А тепер з побажаннями для вашого майбуття виступить наш найкращий художній читець Марко Сміян, який прочитає уривок з поеми «Клич вождя» видатного українського радянського поета.

Мама вносила нові полумиски з смажениною, я підкликав її до себе, попросив сісти поряд, послухати молодшого синочка. Талант треба помічати, заохочувати, плекати.

Марко, виставивши поперед грудей руки зі зчіпленими пальцями, гордо задираючи голову, викрикував: «Історії земної віща річ уклалась в слово, просте й незгасиме, і завше, скільки б не пройшло сторіч, позначуваних датами новими, люд України цей знаменний клич в своєму серці вдячно берегтиме, бо словом волі освіжив навік його шляхи великий більшовик».

Тут Маркові забракло повітря і він замовк, далі можна було б і не читати, бо й так усе зрозуміло, до того ж ніхто не слухав, але мій брат не зважав на те, він набрав у груди повітря і таки докінчив загадане улюбленим наставником завдання: «Клич Сталіна, клич волі, чутний всюди, народ підніс, як знамено своє, і з ним прийшли до перемоги люди, і зараз він могуття їм дає найбільші в світі зводити споруди, що комунізм найменням їхнім є, що сталінськими сяють прапорами, що творяться народом вільним — нами!»

Треба було аплодувати, але малосвідомі гості, виховані на поезії дореволюційних часів, мабуть, нічого не збагнули з читаного Марком і