Читати книгу - "Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні"

— Ні. Як ви знаєте, я перебуваю у Франції нелегально й не маю права оперувати.

— Ви… — почав Дюран і затнувся.

Санітари, напрактиковані студенти, масажисти, асистенти вдають із себе видатних-німецьких лікарів… Равік не забув, що Дюран сказав Левалеві.

— Мсьє Леваль дав мені деякі пояснення щодо цього, — мовив він. — Перше ніж вислати мене з Франції.

Він побачив, що Вебер насторожився. Дюран нічого не сказав.

— Операцію замість вас може зробити доктор Вебер, — сказав Равік.

— Але ж ви досить часто оперували за' мене. Якщо йдеться про гонорар…

— Гонорар не має ніякого значення. Я не оперую, відколи повернувся назад. А надто пацієнтів, які не дали заздалегідь своєї згоди на таку операцію.

Дюран розгублено втупив очі в Равіка.

— Не можна ж тепер припинити наркоз і спитати пацієнтку, чи вона згодна.

— Чому ж, можна. Але є ризик, що почнеться сепсис.

Обличчя в Дюрана змокріло від поту. Вебер глянув на Равіка. Той

кивнув головою.

— На ваших сестер можна покластися? — спитав Вебер Дюрана.

— Можна…

— Ми обійдемося без асистента^ — сказав Вебер Равікові. — Нас троє лікарів і дві сестри.

— Равіку… — почав був Дюран і замовк.

— Вам треба було покликати Біно, — мовив Равік. — Або Ма-лона чи Мартеля. Вони першокласні хірурги.

Дюран промовчав.

— Ви згодні визнати в присутності Вебера, що зробили перфорацію матки й пошкодили тонку кишку, вважаючи її за оболонку плоду?

Дюран хвилину вагався.

— Так, — хрипко сказав він нарешті.

— Ви згодні визнати, що попросили Вебера разом зі мною, випадковим асистентом, зробити гістеректомію, резекцію тонкої кишки й анастомоз?

— Так.

— Ви згодні взяти на себе цілковиту відповідальність за операцію та її наслідки, а також за те, що пацієнтка нічого не знає і не дала своєї згоди?

— Так. Звичайно, згоден, — прохрипів Дюран.

— Добре. Кличте сестер. Асистент нам не потрібний. Поясніть йому, що ви дозволили доктору Веберові й мені допомагати вам, оскільки випадок особливо складний. Скажіть, що домовились так раніше абощо. Наркоз далі будете давати самі. Сестрам потрібна повторна стерилізація?

— Ні, на них можна покластися. Вони ні до чого не доторкалися.

— Тим краще.

Черевна порожнина була відкрита. Равік надзвичайно обережно почав витягати петлю кишки з розрізу в матці, обмотуючи її стерильними серветками, щоб запобігти сепсисові, поки знайшов пошкоджене місце. Потім обклав серветками й усю матку.

— Позаматкова вагітність, — промурмотів він, звертаючись до Вебера. — Гляньте — половина плоду в матці, а половина в трубі. Власне, його провина не така вже й велика. Дуже рідкісний випадок. А проте…

— Що? — спитав Дюран з-за екрана операційного столу. — Що ви кажете?

— Нічого.

Равік затиснув клемами кишку й зробив резекцію. Тоді швидко зшив відкриті кінці й зробив боковий анастомоз.

Операція захопила його. Про Дюрана він зовсім забув. Перев’язавши трубу й судини, які її живили, він відрізав її. Потім почав видаляти матку. Чому так мало крові? Чому ця частка тіла не кривавить дужче, ніж серце? Адже я видаляю диво життя, здатне продовжувати його, думав він.

Прекрасна жінка, що лежить на столі, мертва. Вона зможе жити далі, але сама вже мертва. Засохла гілочка на дереві поколінь. Квітуча, але позбавлена таємниці плодоносіння. У заростях папороті велетенські людиноподібні мавпи протягом тисяч поколінь проходили складну еволюцію. Єгиптяни будували храми, розквітала Еллада. Кров долала свій таємничий шлях, досягаючи все вищих і вищих вершин, поки з’явилася ця жінка, що тепер стала безплідна, мов порожній колос, нездатна передати далі свою кров, втілившись у сина чи дочку. Незграбна Дюранова рука урвала прадавній ланцюг спадковості. Та хіба й сам Дюран не наслідок праці тисяч поколінь, хіба Еллада й епоха Ренесансу не цвіла й для нього, для його плюгавої борідки?

— Яка гидота, — сказав Равік.

— Що? — спитав Вебер.

— Нічого, це я так собі.

Равік випростався.

— Все.

Він глянув на бліде вродливе обличчя, обрамлене полум’яним золотавим волоссям. Потім на відро, де лежав закривавлений клаптик тіла, що надав цій жінці такої вроди. Тоді перевів очі на Дюрана.

— Все, — сказав він ще раз.

Дюран припинив наркоз. Він не дивився на Равіка. Почекавши, поки сестри вивезуть візок із хворою, він мовчки вийшов слідом за ними.

— Завтра Дюран заправить за операцію додатково п’ять тисяч франків, — сказав Равік Веберові. — Та ще й похвалиться, що врятував їй життя.

— Поки що не схоже на це.

— Доба — чималий термін. А каяття минає швидко. Особливо ж якщо воно може дати зиск.

Равік мив руки. Крізь вікно біля самого вмивальника він бачив будинок навпроти. Там на одному підвіконні квітли червоні калачики, а під ними дрімав сірий кіт.

О першій годині ночі Равік подзвонив із «Шехерезади» до клініки Дюрана. Чергова сестра сказала, що хвора спить. Дві години тому вона дуже кидалася. Але навідався Вебер і дав їй заспокійливі ліки. Тепер начебто все гаразд.

Равік відчинив дверці телефонної будки. Назустріч йому війнуло гострим запахом парфумів. Якась жінка з жовтим фарбованим волоссям, прошелестівши сукнею, гордо, з ви кликом пройшла до туалету. Коси тієї жінки, що лежала в клініці, були природного кольору. Ясні,

ледь рудаві, вони полум’яніли золотом. Равік закурив сигарету й вернувся до зали. Незмінний російський хор співав незмінні «Очі чорні», співав по всьому світі ось уже двадцять років. Трагедія, що затяглася на двадцять років, ризикує обернутись у комедію, подумав Равік. Трагедія повинна бути коротка.

— Вибачте, — сказав він Кет Гегстрем. — Мені конче треба було зателефонувати.

— Там усе гаразд?

— Поки що гаразд.

Чого вона питає? У неї ж самої напевне не все гаразд, збентежено подумав він.

— Вам тут подобається? Це те, що ви хотіли? — спитав він, показуючи на карафку з горілкою.

— Ні, не подобається.

— Ні?

Кет похитала головою.

— Тепер літо. Влітку треба сидіти десь на терасі, а не нидіти в нічному клубі. Щоб поблизу було хоч якесь поганеньке деревце, навіть якщо воно оточене залізними ґратками.

Равік підняв голову й зустрівся поглядом із Джоан. Вона, мабуть, зайшла, коли він телефонував, бо раніше її тут не було. Вона сиділа в протилежному кутку.

— То, може, підемо в якесь інше місце? — спитав він Кет Гегстрем.

Вона знов похитала головою.

— Ні, лишаймося тут. Чи ви, може, теж захотіли під якесь поганеньке деревце?

— Не хочу, бо там і горілка здебільшого поганенька. А тут добра.

Хор перестав співати, й залунала музика. Оркестр заграв якийсь

блюз. Джоан підвелася й пішла на танцювальний майданчик. Равік добре не бачив її. Не міг також роздивитися, з ким вона танцювала. Тільки як блакитняве світло прожектора ковзало по майданчику, вона на мить зринала в