Читати книгу - "Похований велетень"

— Це не я хвилювалася, муже мій. Це ти наполягав, аби ми сьогодні зайшли до знахарки.

— От і добре, що ми таки зайшли, бо тепер нам точно не потрібно хвилюватися через твій біль, поява якого трохи нас турбувала.

Беатрис легенько вивільнилася з його обіймів, і її крісло плавно гойднулося назад.

— Акселю, — сказала вона, — знахарка згадала про одного ченця, котрий, як вона сказала, ще мудріший за неї. Цей чернець — його звуть Джонас — допоміг багатьом із цього села. Його монастир — за день ходи звідси: гірською дорогою на схід...

— Гірською дорогою на схід... — Аксель підійшов до дверей, які Айвор залишив відчиненими навстіж, і подивився в темряву. — Гадаю, принцесо, завтра нам ніщо не завадить піти гірською дорогою. Вона не надто важча, ніж дорога через ліс.

— Це важка дорога, Акселю. Доведеться багато йти вгору. Це подовжить нашу подорож щонайменше на цілий день, а наш син уже не може дочекатися нашого приходу.

— Твоя правда. Та ми зайшли вже так далеко, тож хіба не шкода втрачати нагоду відвідати мудрого ченця?

— Знахарка згадала про нього лише між іншим, адже думала, що ми йдемо в той бік. Я сказала їй, що до синового села найлегше дістатися нижньою дорогою, і вона сама погодилася, що, мабуть, не варто витрачати час на відвідини ченця, бо мене не турбує нічого, крім болю, звичного для моїх літ.

Аксель і далі дивився в темряву крізь відчинені двері.

— Усе одно, принцесо, варто все-таки про це подумати. А ось і Айвор! Уже вертається назад, але обличчя його не видається радісним.

Айвор, важко дихаючи, широким кроком увійшов у дім і сів у велике крісло, на якому лежали цілі гори шкур, а його патериця зі стуком упала йому біля ніг.

— Один молодий телепень поклявся, що бачив, як на протилежний бік огорожі видряпалося чудовисько і тепер звідти підглядає за нами. Зчинилася неймовірна колотнеча — нічого й казати, — проте я заледве зібрав загін, аби він пішов подивитися, чи то правда. Звичайно ж, там, куди вказував той бевзь, не було нічогісінько, крім нічого неба, та той безумець невпинно торочив, що чудовисько — там і що воно не зводить із нас погляду. Тож усі інші, з мотиками та зі списами, тряслись у мене за спиною, наче малі діти. Потому той телепень зізнався, що заснув на посту і що чудовисько йому наснилося. Та думаєте, що навіть тоді вартові поквапилися назад на свої позиції? Де там! Вони були такі перестрашені, тож мені довелося пригрозити, що я їх так віддухопелю, що й рідна мати не впізнає, — Айвор роззирнувся навсібіч, усе ще важко дихаючи. — Друзі, даруйте вашому господареві. Я спатиму у внутрішній кімнатці, якщо мені сьогодні взагалі пощастить зімкнути повіки, — тому почувайтеся тут як удома, хоч особливих зручностей запропонувати я вам не можу.

— Навпаки, пане, — сказав Аксель, — ви запропонували нам вельми зручний нічліг, і ми вам дуже вдячні. Мені шкода, що на вулиці вас не зустріли якоюсь кращою новиною.

— Ми мусимо чекати. Можливо, до пізньої ночі, а може, й до ранку. Друзі, куди ви прямуєте?

— Завтра ми вирушаємо на схід, пане, до села нашого сина, де він із нетерпінням на нас чекає. Якщо ваша ласка, ви навіть можете нам допомогти, бо ми з дружиною щойно обговорювали, якою дорогою найліпше піти. Ми чули, що високо на гірській стежині є монастир, а в ньому живе мудрий чернець на ім’я Джонас, і він може дати нам добру пораду стосовно однієї незначної проблеми, яка нас тривожить.

— Звичайно, Джонаса в наших краях вельми шанують, хоча я особисто з ним не знайомий. Вам, безперечно, варто до нього навідатися, та мушу вас попередити: подорож до монастиря — не з легких. Більшу частину дня вам доведеться підніматися догори стрімкою стежкою. А коли вона нарешті вирівняється, то потрібно буде йти дуже обачно, щоби не збитися зі шляху, бо ви вже перебуватимете на землях Квериґ.

— Квериґ, драконки? Я вже давно не чув, щоби про неї згадували. У ваших краях її досі бояться?

— Тепер вона нечасто спускається з гір, — сказав Айвор. — Але Квериґ може знічев’я напасти на мандрівника, котрий проходитиме неподалік. Усе ж часто-густо її даремно звинувачують у вчинках, які насправді є справою рук розбійників і диких звірів. Як на мене, то загроза від Квериґ полягає не стільки в її діях, скільки в її постійній присутності. Поки вона преспокійно живе собі на наших землях, тут безперестанку плодиться всіляка нечисть і розбрідається по всіх усюдах, наче чума. Наприклад, хоча б оці чудовиська — наше сьогоднішнє нещастя. Звідки вони взялися? Вони не звичайні оґри. Раніше тут таких ніхто не бачив. Чому вони прийшли сюди, щоб отаборитися на березі саме нашої річки? Хоча сама Квериґ і рідко показується на очі, та від неї походить тьма-тьменна злих сил. І це обурливо, що за довгі роки її ніхто так і не вбив.

— Але, Айворе, — озвалася Беатрис, — хто ж наважиться кинути виклик такому чудовиську, як вона? Усе вказує на те, що Квериґ — драконка вкрай безжальна, і вона ще й ховається у важкодоступній місцевості.

— Ви маєте рацію, пані Беатрис, ця справа — не для слабкодухих. Насправді тут мешкає один літній лицар, сучасник Артура[4], якому ще багато років тому наш великий король доручив убити Квериґ. Якщо ви таки підете гірською дорогою, то цей лицар може вам зустрітися. Його важко не помітити: на ньому поіржавіла кольчуга, а їздить він верхи на змореному коні. Повсякчас готовий усім розповідати про свою священну місію, та, наскільки я здогадуюся, старий телепень жодного разу навіть не потривожив драконки. Він, певно, виконає свій обов’язок, аж коли рак на горі свисне. Звісно, друзі, йдіть до монастиря, та будьте обережні й до настання ночі неодмінно відшукайте безпечний нічліг.

Айвор уже рушив до внутрішньої кімнатки, та Беатрис хутко випросталась у кріслі й сказала:

— Айворе, ви нещодавно згадували про імлу. Нібито ви чули щось про її причину. Та потому вас покликали, і ви не встигли договорити. Нам кортить почути, що ж ви можете розповісти.

— А, імла... Вдалу їй придумали назву. Хтозна, скільки правди в тих