Читати книгу - "Державна справа. Справа №9, Олександр Юрійович Есаулов"

— Ти сюди цю двохсотку привозив? — продовжував допит Миха.

— А навіщо…

— Правду кажи, — натиснув Миха.

— Ну, привозив. Я минулого разу за цю залізяку сів, тут Яна вбігла — раз! — сюди, на поличку, гроші поклала і побігла. Два папірці по двісті гривень. Ну… Мені цікаво стало, схожі мої грошики на справжні гроші, чи ні? Я їх на столі розклав, а потім чую — Яна йде. Я гроші назад на полицю, а свою в кишеню.

— І де вона зараз?

— Як де? Я її викинув. Усе? Дай мені спокійно…

— Сиди тихо, малолітній генію. Куди викинув?

— А коли йшли… В кущі бузку, біля хвіртки.

— Ходімо, покажеш. — Миха підвівся зі стільця.

— Та ну тебе… В мене тут… — закапризував Андрійко.

— Вставай, кажу! — І Миха пригостив гостя запотиличником.

— Ти чого б’єшся? — обурився малий. — Я зараз мамі скажу.

— Ходімо! Покажеш, куди свої грошенята викинув! — наказав Миха таким тоном, що Андрійко зрозумів: далі сперечатися не варто.

Вийшли надвір і попрямували до хвіртки.

— Агов! Що там сталося? — запитала з альтанки Наталя Олександрівна.

Миха у відповідь тільки махнув рукою. Вони підійшли до хвіртки й Андрійко пальцем показав на кущ:

— Ось туди… Я її зім’яв і викинув. Я ж розумію, не маленький… А! Он вона! — І він поліз У кущ.

За мить виліз, тримаючи в руці грудочку кольорового паперу, й віддав її Михові.

— Ось! Раденький?

Не чекаючи відповіді, малий побіг у будинок.

Миха повільно й обережно розгорнув грудку.

Це була двохсотгривнева купюра. Він подивився її на світло. Чітко виднівся водяний знак —

портрет Лесі Українки. А жоден копір водяних знаків зробити не може! Це були справжні двісті гривень!

— А щоб тебе… — прошепотів вражений Миха. — Ох і плаче по тобі ремінь…

Він повільно пішов до альтанки. Знайдена справжня купюра остаточно заплутала справу про фальшиві гроші.

Першим помітив Михове збентеження Льоха.

— Гей, Ватсоне! Що сталося? Що ти там знайшов?

Усі подивилися на Миху, а той, насилу переставляючи ноги, зайшов у альтанку. Сів, помовчав хвилину під пильними поглядами присутніх, і поклав на столик купюру.

— Ось… А тепер послухайте мене і, якщо можна, не перебивайте. Тітко Нюсю, у вас вдома з’явився кольоровий копір. Андрійко, великий любитель всієї цієї техніки, вирішив його випробувати. І випробував: виготовив на ньому кольорову копію двохсотгривневої купюри.

— Що?! Так… — почала було тітка Нюся, але Миха застережливо підняв руку, нагадуючи про своє прохання. Тітка Нюся замовкла.

— У минулі вихідні ви приїхали в гості… — і далі Миха розповів усе, про що йому повідав малолітній геній, а далі виклав свої висновки. — Очевидно, що, почувши Янчині кроки, він, поспіхом збираючи, переплутав купюри, і замість своєї, видрукуваної на копірі, поклав у кишеню справжню. Ось цю, — і він вказав пальцем на купюру, яка лежала в центрі стола. — А свою поклав на полицю, де лежали Янині гроші. Так у Янки й з’явилася фальшива купюра, яку в неї вилучили в магазині. Її відправили на експертизу, яка чітко встановила, на якому апараті вона була виготовлена. І цей акт ми прочитали. Щоправда, Льохо, ми обидва роззяви. Не звернули увагу на номер купюри. Ми подумали, що всі фальшивки роблять на копірі «Окі». А на ньому була зроблена тільки одна фальшивка.

— Ой, Михайлику… Слава Богу!.. — радісно і з величезним полегшенням зітхнула Наталя Олександрівна. — Завтра зранку в міліцію…

— З чим? — перебив її Миха. — 3 чим ви підете в міліцію?

— Але… Ось! — Вона взяла в руки двісті гривень. — І я скажу… Я поясню… що…

З кожним словом впевненості ставало дедалі менше.

— Саме так! — завершив її виступ Миха. — Справжня купюра, вона і є справжня купюра. Це не доказ. Копір «Окі» — так! Я не сумніваюся, що експертиза однозначно встановить, що фальшиві двісті гривень, які забрали у Яни, виготовлені саме на цій машині. Петра Івановича випустять. Я в цьому не сумніваюся… Але цілком імовірно, що замість нього хтось сяде. Дати вам три спроби, щоб ви вгадали, хто саме? Швидше за все, це будете ви, тьотю Нюсю. Ну, а якщо й не посадять, то копір точно конфіскують, а вам, тітко Нюсю, впаяють пристойний штраф. Щоб краще дивилися за своїм малолітнім генієм! Ось така ситуація…

— Господи! Нюсю!.. Як же…

— Ой, Наталко… Оце вляпалися! Андрію! Андрію, йди сюди!!! А щоб він згорів, цей чортів копір! Андрію, я кому кажу!!! — заволала тітка Нюся так, що, здавалося, зараз в сусідніх будинках повилітають шибки з вікон.

— Не треба, — твердо сказав Миха, торкнувшись тремтячої жінчиної руки. — Що ви йому зараз скажете? Надаєте нижче спини? То це можна зробити й без нас. А найкраще, нормально йому все пояснити.

— Що ж робити? Михо, що робити?! — схопивши детектива за руку, закричала Яна.

— Шукати справжніх фальшивомонетників, — спокійно промовив Льоха, який за цей час не промовив ані слова. — І тепер у нас залишився тільки один слід — візок.

— Повністю згоден. Тепер усе залежить від того, як швидко ви отримаєте дані з дитячої поліклініки. А наразі я пропоную всім розійтися. По-перше, треба подумати. По-друге, ми все одно сьогодні вже нічого зробити не можемо. І по-третє, дуже вже хочеться їсти.

— Та я… Та зараз… Боже, діти голодні, а я сиджу… — схопилася мама Наталя.

— Спасибі, Наталю Олександрівно, але ми цілий день не були вдома. Треба йти. Самі розумієте… Завтра чекаємо вашого сигналу.

* * *

О восьмій ранку мама з Яною були вже біля дитячої поліклініки. Як на те, під реєстратурою юрмилася черга, і її подруга Тетяна повинна була обслуговувати клієнтів, а не задовольняти прохання подруги. Список був готовий тільки до третьої години. Миха, Льоха й Настя, сидячи вдома, аж знудилися в очікуванні сигналу. Миха навіть уявити боявся, що відчувала зараз Яна. Летіли останні години, з доброї волі майора Слісаренка відпущені їм на розкриття справи. Минуло чотири з половиною доби, а вони навіть на міліметр не змогли наблизитися до справжнього фальшивомонетника. Миха нудився світом. То вмикав телевізор: там по всіх каналах йшли детективи, де слідчі успішно ловили злочинців. А він — не міг! То коротав час в інтернеті, але постійно натикався або на недолугі жарти, а йому було не до них, або знову на злочини, які, знов-таки, успішно розкривалися. А він — не міг! Зрештою, намагався заснути, але — не міг!!! Коли на початку четвертої у нього задзвонив телефон, це було наче грім серед ясного неба. Він так довго чекав цього дзвінка,