Читати книгу - "Гон Шен, Foma"

     Стежина мінилась темними розвилками. Ті вели в полон лісових гущ. А за ними квітнули полонини. На них квіти, звисока дивились на понурі гілочки журавлини, що топились у болоті начисто вкритому сфагнумом.

     Навколо тиша. Пронизливий до смерті спокій лісових галявин тамував гучні думки всередині голови.

     Гон Шен ішов і міркував про своє життя: невже невігласи і справді керують цим світом? Чому ж тоді вони зреклися своїх мрій? Мрій в життя без страху, наповнене любовʼю і радістю.

     Невже людська гординя дійсності може стати символом нещастя. Символом честі у безчесті?

     Попереду прокотилась річка. Її він майже не бачив, але стукіт води так голосно кричав, що Гон Шен не міг ігнорувати.

     Тиша розповзлася, і починала стихати, аж поки не зникла на зовсім. Цього разу він все вирішив, і безкомпромісно узгодив зі своїм духом. Через годину сюди прийдуть його друзі, і допоможуть йому здолати Змія. Це все через нього. І цьому треба класти край.

     Гон Шен підвів голову: небо просочувалось скрізь старі, перехожі ростки колись молодих мрій. Але вони старіють, усвідомлюючи всю глибину свого становища: життя не вічне. А за життя, що вони встигли? Чому прожили його саме так?! 

     Вийшовши на високу галявину, Гон Шен щодуху спробував позвати Лісника, на весь голос вигукуючи свої слова. Але він не відгукувався; затаівся десь за деревами, споглядав за ним своїми зеленими як листя — очима, в найтемнішій тіні свого капюшона.

     Хтось позаду подав знак життя.

     Крок.

     Ще один.

     Позаду до нього наблизився силует. Він змінився, що годі було і впізнати якби не чорна тінь, що сяяла темрявою під зеленою накидкою.

     Підійшовши, і зупинившись від Гон Шена за 20 кроків, він дивився на Гон Шена затамувавши свій, до жаху зачарований якоюсь силою — подих. Між ними постала мовчанка.

     Гон Шен подорослішав. Він дивився чітко під капюшон чорному силуету — в самі зіниці, яких не видно було хоч як туди не світи. Він не змінювався в обличчі, воно було спокійним, прийнявши узвичаєні риси свого характеру, стало сталим, прорізалось контурами. І голос його вже не звучав по-дитячому легким і безжурним тенором. Він погрубішав. Став відчайдушним і стриманим.

     — Невже дух лісу не може сам вирішити свої проблеми? В чому ж тоді велич?

     — Велич? — перегодом, перепитав дух, що в голосі відчувалась зневага. — Велич, журба і самовпевненість — духи невігластва, які нам не підкоряються. А ми — їм. Ми жили в мирі, і вічній гармонії. Але люди вже не ті. З кожним роком людський дух перестає жити; існує тільки через те, що народився. Від нього не віє теплом, не тхне радістю.

    — Це все через Оха! Через нього Водяник перестав товаришувати з тобою!

     Але хрипке гудіння Лісовика не здивувало його. З темряви продовжував доноситись хриплий голосок, з нотками холодної незгоди.

     Лісовик підійшов ближче, і взявши Гон Шена за передпліччя, мовив:

     — Ох — це плід слабкості людського духу, чий прагматизм швидко і поступово звівся до матеріальних жертвоприношень в обмін на переконання, що все буде добре. Але де ваша віра? Де дух людський? Поки у світі думають над тим, що є правильно, українці завжди це нутром чуяли; знали від народження, що правильно а що ні. Знали бо любили. Любили ж бо вірили. Воістину і без прекрас.

     — Але я то тут причому?

     — В твоїх очах я бачу мрію, якої так бракує іншим людям. Вони не вірять в дива, від того і не знають, у що їм вірити. Вони перестали мріяти, і почали забувати наскільки світ колоритний. Та не ти Гон Шене. Ти юний і молодий, та вже майже дорослий. Але в твоїх руках більше сили ніж в дорослих, вчинки твої несуть саму лише радість.

     Гон Шен сумно дивився на нього, і здавалося, бачив його обличчя. Ніби контури вже почали проявлятися: ось кінчики губ, тоненькі вилиці, бліді і русяві, блідий лоб і… очі. Красиві і зелені очі. Але варто було побачити їх, як дух знову потьмянішав, і лице, красиве як сам світ — зникло, лишилося у спогадах.

     Гон Шен хотів ще було щось сказати, аж раптом дух почав різко від нього відходити.

     — Ти живий поки віриш. Без віри життя — життя без фарб.

     Він простягнув руку під своєю накидкою під плащ, і дістав звідти картину.

     Картину?

     Це ж мапа яку Ліу Ян йому подарував. Але… Вона якось змінилась, перефарбувалася, набрала насиченості, нових фарб.

     Він підвів руки і полишив мапу нівелювати у повітрі, і за мить вона вже сама підлетіла до Гон Шена.

     Прийняшви мапу, Гон Шен хотів щось було ще сказати духу, але встиг лише викрикнути навздогін щось незрозуміле, що і сам через секунду забув.

     Він почав розглядати мапу. На ній було вимальовано зеленим і жовтим, синім і білим.

     На душі стало спокійно. Гон Шен відчував, що щасливий, хоч і щастя йому це, здавалося вже якимось дивом, адже вже не випромінювало скільки безтурботних, і відданих йому емоцій.

     Було на ній ще щось: червоне і липке. Знизу, під яскравим будинком, який безхмарно світив йому прямо з полотна, підповзав червоний, кровожерливий змій. Від одного лише цього усвідомлення, Гон Шену стало моторошно. Ноги оніміли, а лице перекосило.