Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

з блідими прожилками. Дорогі на вигляд дивани та крісла, прикручені до місця та зроблені з того, що здається справжньою шкірою, сидять разом у групах розмов. Замерзлі рослини, які назавжди потрапили в пастку моменту розпаду, хвилюють своїми зелено-коричневими плямами пасма з вбудованих кашпо навколо нас, у місці, яке колись мало бути садом. Коли корабель був повністю функціонуючим, напевне було освітлене місце для імітації сонця.

Навіть у своєму нинішньому стані тут усе розкішніше, ніж у будь-якому іншому місці, куди я коли-небудь ступала. Якщо не враховувати дорогі та важкодоступні матеріали, як-от шкіра та мармур, тут дуже чисто. І нічого темнішого ніж блідий відтінок сірого або темно-кремового. Кольори, які ніколи не витримають інтенсивного використання. Якщо, звичайно, у вас є штатний персонал, який прибиратиме за всім.

В одному з моїх останніх групових будинків на потрісканій кахельній підлозі все ще залишався липкий чорний залишок від клею, де килимове покриття було приклеєне, а потім відірване багато років тому.

Магазини та інші заклади оточують зовнішній периметр, а також вказівники на Crystalline Ballroom, Star-Swimming і The Green. Останні два, безумовно, пейзажний басейн і паттінг-грін.

Спа-салон Peaceful Reverie пропонує масаж і консультацію косметолога, НЕ ПОТРІБНО запису на прийом, згідно зі сценарієм на вікнах на передній панелі. Але його скляні двері щільно закриті, і видно металеву решітку, що блокує вхід. У просторі за зачиненими дверима, нескінченно перекидаючись, плавають маленькі пляшечки, тюбики та баночки яскравих кольорів.

Казино мовчить у дальньому кінці — табличка ЗАКРИТО хаотично прикріплена до столу для крепсу найближчого до дверей. Не один, а три різні ювелірні магазини пишаються своїми закритими огородженнями, їхні блискучі вироби дрейфують крізь запечатані скляні вітрини. Курильна кімната, яка обіцяє справжні — і нелегальні — тютюнові вироби, займає стіну з іншого боку казино. У кафе в паризькому стилі досі стоять парасольки за столиками, кожна з яких нахилена під веселим кутом, металевий каркас усередині тканини утримує форму.

Але пекарня у передній частині зруйнована. Навколо корпусу в повітрі виблискує скло, а один з стільців кафе стирчить із павутини та тріснутих залишків корпусу, затиснутий силою нападу.

І, як я бачу, всередині порожньо. Їжа зникла.

«Щось тут сталося вночі», — кажу я. «Вони не були відкриті. Магазини зачинилися, як зазвичай, і ніколи не мали можливості знову відкритися».

А випічка могла зникнути через кілька днів після першої події, коли ті, хто вижив, упали у відчай. Однією з переваг роботи та подорожей на «Аврорі» була справжня їжа від досвідчених кухарів. Але на борту повинні були бути стандартні харчові принтери на випадок надзвичайної ситуації. А поки вони закінчаться, хлібобулочні вироби вже давно припадуть пилом чи пліснявою.

Нічого з цього не має сенсу.

«Заколот, як сказав Нісус?» — запитує Кейн. — А може, заворушення?

Веллер пересувається далі, змінюючи хватку на стіні на порозі атріуму, де ми зависаємо. «Можливо», — каже Веллер. «Але де, хрень, усі? Навіть якби всі рятувальні капсули, які вибралися звідси, поїхали з повним вантажем, ми все одно мали побачити пару сотень тіл десь тут?»

Я здригаюся, але він має рацію, хоч би мені не хотілося це визнавати. На нижніх рівнях було легко припустити, що пасажири сховалися (і згодом померли) у своїх кімнатах. Але тут, нагорі? Атріум має двері, їх можна було закрити, але ні. Яка ймовірність, що тут нікого не було, коли щось сталося?

Придивившись уважніше, легше помітити менші ознаки безладу та руйнувань. Мармурова підлога в кількох місцях пощерблена і вкрита вибоїнами, наче по ній пройшлися важким предметом. Один з блідих шкіряних диванів прикрашає темна пляма, яка може бути ще одним кривавим відбитком руки чи просто кров’ю. Повз пропливає електричний шнур, зав’язаний у зашморг, за ним - розтрощені рештки дерев’яного стільця та одна з ключок для гольфу, розламана навпіл, з металевим кінцем, що стирчить, наче заточка.

«Ми тут не для того, щоб з’ясовувати, що сталося», — кажу я, нагадуючи це собі так само, як і іншим. Важко не дивуватися, чи не здогадуватися, коли ти стоїш посеред однієї з найбільших нерозгаданих таємниць століття, і її більше не розгадують, незважаючи на твою близькість. «Це буде робота Верукса, коли вони прилетять сюди».

— Фігня, — бурмоче Веллер. «Це наше».

Я ігнорую його. “Рухайся. Ходімо.”

«Почекай, ТЛ. Зупинися, — схвильовано каже Нісус. «Подивися ліворуч. На сходи».

Я виконую вказівку і вперше помічаю низку сходів приблизно в центрі атріуму. Сходи — ідеальна золото-біла спіраль, що дугою піднімається вгору до рівня вище. Виглядає так, ніби спіраль ширяє в повітрі, це, очевидно, оптична ілюзія, але ще більш вражаюча в нульовій гравіації.

«Добре», — починаю я. “Що я…”

«Скульптура Тратореллі, — каже Нісус.

«І що тепер?» — запитує Веллер.

Нісус зітхає. «Тратореллі, скульптор. Сіті замовила йому виготовлення двох скульптур спеціально для Аврори. Обидві на основі емблеми для корабля». Він робить паузу. «Вони виглядають як ангели у польоті».

Його опис невиразно звучить у моїй пам’яті, можливо, щось, що я бачила у новинах того часу.

«Ви знайдете їх скрізь, на стінах, у дизайні посуду, — продовжує Нісус, — але скульптури єдині в своєму роді. Вони є відповідним дуетом. Грація і Швидкість».

Це звучить саме так, як нам потрібно для нашої претензії. «Чудова робота, Най», — кажу я.

«І Тратореллі помер незабаром після цього, що ще більше підвищує їх цінність», — додає Нісус.

«Навіть краще», — каже Веллер.

«То де вони?» запитую я.

— Ну, — каже Нісус. «Це складна частина. Ви випадково не принесли пилку?»

«Ні», — кажу я, розтягуючи слово. «Я не думаю, що ми навіть…» Я зупиняюся. «Чому ти питаєш?»

«Скульптури, вони, ну, начебто прикріплені до головних сходів. Одна угорі і одна унизу. На тих високих стовпах».

Основа сходів розташована під кутом від нас, але над найнижчим вигином сходів я можу розгледіти лише кінчики крил ангела, які визирають зверху. Високо - це правильно.

Прокляття.

Веллер сміється. Тому що він мудак.

“Чудово”, кажу я. Різати будь-що без сили тяжіння, не кажучи вже про пилку, майже неможливо. Ні важеля, ні ваги.

«Плазмова дриль», — каже Кейн, нагадуючи мені.

«Так, добре», — кажу я йому. «Подивимося, що ми можемо зробити, Веллер».

Ми з Веллером обережно пробираємось до атріуму, м’яко відштовхуючись і перескакуючи від однієї меблевої групи до іншої або до кашпо.

Скульптура Тратореллі невелика і знаходиться саме там, де сказав Нісус, і виглядає в хорошому стані. Це витончена жіноча фігура, піднята на носочки, її голова та спина вигнуті назад, крила відтягнуті до кінця, у польоті. Тканина вільно драпірує навколо її інакше оголене тіл, як майстерно влаштована тога, хоча все ще відкриває одну грудину. Тому що, звичайно.

Нісус видихує і тремтливо сміється. «Вона навіть