Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Еллісон, Скотт і його люди були дуже сміливими, — сказала Гаррієт. — Навіть коли вмирали. От послухай: «Ми у відчаї, померзли ноги, усе. Пального нема, а до їжі далеко, але Вам би було приємно опинитися в нашому наметі, послухати пісні й потішні балачки…».

Еді підвелася.

— Досить, — оголосила вона. — Я відвезу кота до лікаря Кларка. Ви, дівчата, будьте тут. — Вона почала флегматично збирати тарілки, ігноруючи нову хвилю вересків з підлоги біля її ніг.

— Еді, ні, — сказала Гаррієт, посуваючись назад на стільці. Вона підскочила й підбігла до картонної коробки. — Бідний Нюня, — мовила вона, погладжуючи трепетного кота. — Бідний котик. Будь ласка, не забирай його тепер, Еді.

Від болю старий кіт замружив очі. Він кволо гупав хвостом по стінці коробки.

Еллісон, що мало не душилася від сліз, обхопила тварину руками й піднесла його мордочку близько собі до щік.

— Ні, Нюню, — гикала вона. — Ні-ні-ні.

Еді підійшла і з неочікуваною ніжністю забрала в неї кота. Коли вона його обережно підіймала, кіт видав хирлявий, мало не людський крик. Сивувата мордочка, витягнута в жовтозубій міні, робила його схожим на старця, терплячого й виснаженого стражданнями.

Еді ніжно почухала його за вухами.

— Подай мені той рушник, Гаррієт, — мовила вона.

Еллісон намагалася щось сказати, але вже так заходилася, що не змогла.

— Еді, не треба, — благала Гаррієт. Вона вже також розплакалася. — Будь ласка. Я не встигла попрощатися.

Еді нахилилася й сама взяла рушник, тоді знову випросталася.

— То прощайся, — нетерпляче сказала вона. — Зараз він піде на вулицю і ще якийсь час буде там.

За годину Гаррієт, усе ще з червоними очима, стояла на задній веранді будинку Еді й вирізала картинку бабуїна з тому на літеру «Б» Комптонової енциклопедії25. Після того як старий блакитний «олдсмобіль» Еді покинув під’їзну доріжку, вона також лягла на підлозі кухні біля порожньої коробки й ревіла так само несамовито, як і сестра. Коли сльози скипілися, вона підвелася, пішла в бабусину спальню і, висмикнувши з подушечки у вигляді томату на комоді пряму шпильку, на кілька хвилин зайняла себе тим, що видряпувала на узніжжі ліжка Еді дрібними літерами «Я НЕНАВИДЖУ ЕДІ». Та це її чомусь не потішило, тож поки вона лежала на килимі біля ніг ліжка, скрутившись у клубок і хлюпаючи носом, їй у голову стрельнула веселіша ідея. Вирізавши писок бабуїна з енциклопедії, вона планувала приклеїти його на обличчя Еді в сімейному альбомі. Гаррієт спробувала зацікавити в цьому проєкті Еллісон, але та, лежачи долілиць біля порожньої котячої коробки, відмовилася навіть подивитися.

Зі скрипом прочинилися ворота на заднє подвір’я Еді, і, не зачиняючи їх за собою, туди проскочив Гелі Галл. Йому було одинадцять, на рік менше, ніж Гаррієт, а пісочне волосся він ­відпустив до плечей, взоруючись на свого старшого брата, Пембертона.

— Гаррієт, — гукнув він, тупцяючи по східцях веранди, — Гаррієт, чуєш. — Але спинився одразу, як почув монотонні ридання на кухні. Коли Гаррієт підняла голову, він помітив, що вона також заплакана.

— О, ні, — бентежно зреагував він. — Тебе змусять їхати в табір, так?

Табір на озері Селбі був для Гелі — і Гаррієт — джерелом найбільшого страху. То був дитячий християнський табір, куди їх обох примусово відправили минулого літа. Хлопчиків і дівчаток (сегрегованих по різні боки озера) силували проводити по чотири години на день за вивченням Біблії, а решту часу за плетінням тросів і розігруванням принизливих дурноверхих скетчів, написаних самими виховниками. На стороні хлопців усі постійно неправильно вимовляли ім’я Гелі — не Гелі, як мало бути, а, піддражнюючи, «Ґей-лі». Що гірше — вони примусово обстриг­ли йому волосся, щоб потішити інших дітей. І хоч Гаррієт на її стороні загалом сподобалися заняття з вивчення Біблії, — здебільшого тому, що тамтешніх обворожених слухачів вона завиграшки дивувала висловлюваннями своїх неортодоксальних поглядів на Святе Письмо, — там їй було загалом так само мерзенно, як і Гелі: підйом о п’ятій, а світло вимикають о восьмій, жодного часу на себе й жодних книжок, окрім Біблії, а також море «старої доброї дисципліни» (хльост, привселюдне висміювання), якою всі ці правила підтримувалися. Після шести тижнів вона, Гелі й інші учасники табору Першої баптистської церкви мовчки сиділи в зелених табірних футболках, апатично визираючи з вікон церковного автобуса, цілком розбиті.

— Скажи мамі, що ти себе вб’єш, — видихнув Гелі. Вчора уже відправили велику групу його шкільних друзів — переможену юрбу пониклих дітей, що трюхикали до яскраво-зеленого шкільного автобуса так, наче він їх повезе не в літній табір, а в саме пекло. — Я своїм сказав, що вб’ю себе, якщо мене знову туди відправлять. Сказав, ляжу на дорозі, щоб мене переїхала машина.

— Проблема не в тому. — Гаррієт лапідарно пояснила ситуацію з котом.

— То ти не їдеш у табір?

— Ні, якщо вдасться не їхати, — відповіла Гаррієт.

Тижнями вона перевіряла пошту на предмет реєстраційних форм; коли ті прибували, вона їх дерла на шматочки й ховала у смітті. Але небезпека ще не відступила. Еді, що являла собою реальну загрозу (її невидюща мати навіть не помітила, що тих форм немає), уже придбала для Гаррієт наплічник і нову пару кросівок, а також запитувала про список потрібних речей.

Гелі узяв картинку бабуїна й роздивився її.

— Це для чого?

— А. Це. — Вона пояснила.

— Може, якась інша тварина підійшла б краще, — підкинув ідею Гелі. Еді йому не подобалася. Вона завжди піджартовувала з його волосся й прикидалася, ніби вважає, що він дівчинка. — Наприклад, гіпопотам. Чи свиня.