Читати книгу - "Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз"

Я їхав до лікарні і сам не знаю чому, але дуже хвилювався. Наче б, він просто чоловік моєї тітки. Але Семен Анатолійович дуже імпонував мені як людина та як бізнесмен, тому те, що з ним могло статися, мене насправді лякало. Я вже давно сповістив про це маму Терези і вона напевно вже давно там. Я швидко забіг до лікарні та спитав, куди привезли батька моєї сестри.

— Ох…Захарчику, — тітка мало не бігла мені на зустріч та заволокла в обійми, — дякую тобі.

— Та немає за що, — я теж міцно обійняв її в знак підтримки.

— Як би не ти… то це мабуть був би вже точно кінець.

— Та це випадковість. Семен Анатолійович сам подзвонив мені. Отже, можна сказати сам себе врятував.

— А я казала йому, казала. Просила, їдь додому, ти вже дуже втомився. Не послухав.

— Не турбуйтеся, — я поклав руку тітці на плече, — впевнений, все буде добре. 

Вона ледь не плакала, але потім її викликали лікарі і вона швидко побігла з ними. Я ж залишився в коридорі сам. Ходив туди-сюди, думаючи про щось своє. Але на самоті довго бути не вийшло, бо зʼявився Павло, чоловік Терези.

— Привіт, — він протягнув мені руку і я потис її, — що сталося?

— Не знаю. Йому стало зле, поки ми розмовляли по телефону. Я викликав швидку. Але більше нічого не знаю.

— Ясно. Це жахливо. Ще й до Терези неможливо було так довго додзвонитися, — він знову взяв свій телефон і відійшов вбік.

Я провів Павла поглядом і задоволено посміхнувся сам до себе. Бо я ж то чудово знаю, де вона, з ким… та навіть здогадуюсь, що можливо зараз робить. Ну чи робила. Але після цього десь близько за сорок хвилин дівчина прибігла розгублена та заплакана. І відразу ж її чоловік підійшов та турботливо заспокоював. Яка ж гидотна фальшивка.

— Співчуваю, Терезо, — я підійшов до них, щоб зупинити цей цирк перед моїми очима.

— Що ти тут робиш? — вона розізлилась, коли побачила мене.

— Ну взагалі-то, це я викликав швидку твоєму батькові і можливо врятував життя. Я говорив із ним по телефону, коли почув якийсь шум, наче падіння. І у відповідь була тільки тиша. Ось я і зрозумів, що щось не так.

— Боже…— Тереза заплакала і сильніше притулилась до Павла. Я ледь стримався, щоб просто не розсміятись їй в обличчя. Але чоловік чомусь різко напружився і відійшов від неї. Невже щось запідозрив?

— Що це…дивний запах, — сказав Павло і відступив ще на крок, — а це що на тобі? Це ж чоловіча футболка. І чоловічий парфум.

— Це…ем…— сестра запнулася і я розумів, що зараз прекрасно вона може себе видати, так що вже нічого їй не допоможе. Але я вирішив допомогти їй, тому що ця гра ще не знайшла свого кінця.

— Так це моя, — я посміхнувся.

— Тобто? — Павло підняв одну брову.

— Тереза ж була сьогодні в мене вдома. Мені дуже потрібна була жіноча рука, адже Діана поїхала. А їсти таки щось хочеться. Тільки я не думав, що ти вкрадеш у мене саме цю футболку. Це одна з моїх улюблених, взагалі-то, — я продовжував посміхатися і бляха, було так приємно повністю контролювати та впливати на ситуацію.

— Для чого…що тобі ще від мене треба? — просичала Тереза тоді, коли Павло відійшов, щоб розмовляти по телефону.

— Здається, дякую звучить трохи інакше, — я підійшов до неї ближче, щоб нас більше ніхто не почув. — Бачу, сьогодні дуже гарно хтось провів вечір. Як Остапчик? Не дуже було йому боляче?

— Іди до біса, — вона відвернулася.

— Я тільки що врятував твій дурний зад. Бачиш, я не такий поганий, як ти про мене казала.

— Якщо ти чекаєш на подяку, то її не буде, — Тереза натягнуто посміхнулась мені, але я бачив у її очах страх.

— Давай, іди ще пообіймайся з Павлом, а в голові будеш згадувати про те, як ти була разом з Остапчиком і що він з тобою робив, — я закотив очі, бо таке лицемірство навіть для мене вже занадто.

— Закрий рот, — сестра хотіла вдарити мене, але я швидко впіймав її за руку.

— Не забувайся, дорогенька, адже фотографії ще дуже легко можуть зʼявитися десь, окрім твого кабінету, — я вже просто пригрозив Терезі, бо вона почала виводити мене з себе.

— Що тут у вас таке? — збоку зʼявився Павло.

— Нічого. От, ледь не зомліа. Довелось тримати, — я коротко посміхнувся та швидко відпустив її руку.

— Я…я піду до мами…— вона коротко глянула на нас та швидко зникла за рогом коридору.

— Якась вона дивна, — Павло прослідкував поглядом за своєю дружиною.

— Та це…— спочатку я не хотів виправдовувати її, але мені просто цікаво, як Тереза зможе виплутатися з цього, — в неї мабуть стрес. Таке потрясіння. Вона дуже любить свого батька.

— Я від неї чув інакше, — Павло хмикнув.

— Ну це зараз. А раніше вони були просто нерозлучні. Тітка завжди жалілася, жартома, звичайно, що вони постійно разом, що в них є свої секретики від неї.

— Може й так, — Павло криво посміхнувся, а я поплескав його по плечі та попрощався, бо все ж вирішив поїхати додому.

— Далі це робити? — Ігор здивовано витріщився на мене. В нього був настільки тупий вираз обличчя, що хотілося його просто вбити.

— А ти недочуваєш? — я міцно стис пальцями ручку, — здається, ти наймався працювати в мене. Отже, робити все, що я скажу.

— Я просто…я…

— Що!? — він мене неймовірно розізлив.

— Думав, що після тієї розмови ти погодився зі мною. І даси мені…роботу важливішу.

— А-а…ну так, — я посміхнувся, показуючи зуби, — точно. Як я міг забути. Добре, — я постукав ручкою по столу, — тоді можеш йти. Це зробить хтось інший. І поклич сюди Євгена.

— Добре, — він відразу повеселішав і швидко вийшов геть. Я ж розлючено кинув ручкою до столу. Настільки сильно, що вона просто трісла, бо була важкою.

— Викликали? — в дверях зʼявився мій помічник.

— Так, — я прочистив горло і встав з-за столу, — мені треба, щоб ти проявив свою найбільшу винахідливість.

— Ви про що? — Євген здивовано підняв брови.

— Оцей кадр…— я кивнув на двері.

— Ігор?

— Так. Мені треба, щоб ти зробив для нього видимість, що я підвищив його. Що він має важливі задачі. Переглядає важливі папери. Що він став прямо шишкою. Фіктивно, звіснр ж. Також треба, щоб хтось з наших вивчив його будинок.