Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

авіакомпанії та незворушно користались ним. Можливо, той, хто придумав цей термін, мав непогане почуття гумору; в будь-якому разі екіпажі часто надавали цьому слову практичного застосування, окрім офіційного. Демерест із Ґвен зараз планували реалізувати своє особисте визначення. Одразу після прибуття до Рима вони вирушають до Неаполя на сорокавосьмигодинну «лежанку» разом. То була тиха, ідилічна перспектива, і Вернон Демерест задоволено всміхнувся від цієї думки. Він наближався до Провулку стюардес, і від згадки про те, як гарно все йшло цього вечора, розплився у ще більшій усмішці.

Він прибув до аеропорту рано, після того як залишив Сару, свою дружину, котра — як завжди, безбарвно — побажала йому приємної подорожі. Раніше Сара займала себе вишивкою чи плетінням на час відсутності свого сеньйора. Втім, хай там як, Вернон знав: щойно він вийде за двері, вона зануриться у свій керлінг-клуб, бридж та аматорське малю­вання олійними фарбами, що були опорами її життя.

Спокій Сари Демерест, який, природно, йшов під руку з занудством, був рисою, яку її чоловік з часом прийняв та, якимсь химерним чином, цінував. Між польотами й романами із ­цікавішими жінками він вважав своє тимчасове перебування вдома, а інколи й говорив про нього з близькими людьми, як про «походи до ангара на простій». Утім, його шлюб мав і перевагу. Поки він тривав, жінки, з якими Демерест кохався, могли ставати настільки емоційними та вимогливими, наскільки хотіли, та в жодному разі не дозволяли собі ставити максимальну вимогу — шлюб. Таким чином Демерест мав постійний захист проти власних необачних дій у пориві пристрасті. В питанні сексуальної близькості із Сарою він продовжував час від часу підкорятися своєму обов’язку, як хазяїн, що грається в «принеси м’ячика» зі своїм псом. Сара слухняно реагувала, з традиційними тілесними посмикуваннями та прискореним диханням, хоча він підозрював, що більшу частину цих дій спричиняла всього-на-всього звичка, ніж пристрасть, і що, коли б вони зовсім відмовилися від злягання, дружина б не надто засмутилася. Демерест також був упевнений у тому, що Сара підозрювала про його зради, якщо не за фактом, то, як мінімум, інстинктивно. Але вона радше б віддала перевагу варіанту ні про що не здогадуватися, німій домовленості, якій із радістю сприяв Вернон Демерест.

Також його цього вечора тішив звіт Комітету авіакомпаній з питань снігоборотьби, де він вербально вгатив у пах своєму чванливому шваґрові, Мелу Бейкерсфелду.

Критичний звіт був цілком ідеєю Демереста. Інші двоє представників авіакомпаній у комітеті спочатку дотримувалися думки, що керівництво аеропорту робить усе можливе в таких виняткових умовах. Командир Демерест гадав інакше. Інші зрештою погодилися з ним та зійшлися на тому, що Демерест сам напише звіт, у який він і напхав стільки уїдливості, скільки зміг.

Він не переймався точністю чи неточністю звинува­чення; врешті-решт, коли навколо так багато снігу, хто може бути в чомусь упевненим? Проте він постарався, щоб звіт, який потрапить на очі великій кількості людей, завдав якомога більше проблем та прикрощів Мелу Бейкерсфелду. Копії вже ксерили, тож скоро їх розішлють віцепрезидентам усіх авіакомпаній і, звісно, у штаб-квартири в Нью-Йорку й інших містах. Знаючи, як люди обож­нюють знаходити цапа-відбувайла, винного у технічних ­затримках, командир Демерест наперед смакував, як всі кинуться до телефонів та телетайпів після отримання цього звіту.

Помста, яку із задоволенням обдумував Вернон Демерест, — невелика та приємна — нарешті реалізувалася. Можливо, тепер його кульгавий, на чверть скалічений шваґер подумає двічі перед тим, як протидіяти командиру Демересту та Міжнародній асоціації пілотів, на що Мел Бейкерсфелд наважився — публічно — два тижні тому.

Командир Демерест завів «мерседес» на паркінг під будинком. Він м’яко пригальмував і вийшов з машини. Спохопився, що приїхав трохи зарано — на чверть години швидше, ніж говорив, що забере Ґвен та відвезе до аеропорту. Та все одно вирішив піднятися.

Демерест увійшов до будівлі, скориставшись ключем, який йому дала Ґвен, м’яко намугикуючи, а тоді всміхнувся, розуміючи, що мелодія була «O Sole Mio». Ну, а чом би й ні? Підходить. Неаполь… тепла ніч замість снігопаду, залита зоряним сяйвом затока, м’яка музика мандолін, к’янті43 до вечері та Ґвен Мейген поруч… все це на відстані всього двадцяти чотирьох годин. О, так! «O Sole Mio». Він про­довжив мугикати цю мелодію.

В ліфті, що їхав угору, він пригадав ще одну хорошу річ. Політ до Рима буде легким.

Сьогодні, хоча командир Демерест і командуватиме ­екіпажем Рейсу Два — «Золотої каравели», — йому майже не доведеться виконувати якусь роботу, якої вимага­тиме політ. А все тому, що він летітиме в ролі лінійного ­пілота-інспектора. Ще одного командира — Енсона Гарріса, майже ровесника Демереста — призначили пілотувати цей рейс, тож він займе ліве сидіння пілота. Демерест сидітиме праворуч — на звичному місці другого пілота, — звідки спостерігатиме та оцінюватиме роботу командира Гарріса.

Контрольний політ потрібно провести, оскільки командира Гарріса вибрали для переведення з внутрішніх на міжнародні рейси «Транс Америки». Однак перед тим, як здійснювати політ у ролі повноцінного командира міжнародних рейсів, він мусив відбути два закордонні польоти разом з лінійним пілотом, який також має кваліфікацію інструк­тора. У Вернона Демереста вона була.

Після двох польотів, сьогоднішній з яких буде другим, Гаррісу доведеться пройти фінальну перевірку в старшого командира-перевіряльника, й уже після цього він зможе пілотувати міжнародні рейси.

Такі перевірки — як і регулярні контрольні польоти щопівроку, які мусили пройти всі пілоти всіх авіакомпаній, — своєрідний моніторинг умінь та навичок пілотування у повітрі. Перевірки відбувалися на звичайних запланованих рейсах, і єдине свідчення, за яким пасажир міг би зрозуміти, що перебуває саме на одному з них, це те, що в кабіні екіпажу спереду перебувають двоє командирів.

Попри те, що командири тестували одне одного, ці пере­вірки, як регулярні, так і спеціальні, зазвичай були серйозними строгими процедурами. Пілоти самі хотіли, щоб усе було саме так. Надто багато лежало на кону — безпека громадян та високі професійні стандарти, — тому не можна було ризикувати через взаємне підлабузництво чи недогляд якоїсь слабкості. Будь-який командир, котрий проходив перевірку, усвідомлював, що повинен відповідати усім вимогам. Провал автоматично призвів би до негативного звіту, який, якщо ситуація достатньо серйозна, потягнув би за собою ще ретельнішу перевірку зі старшим пілотом авіакомпанії, а посада тестованого опинилася б під загрозою.

І хоча вимоги до