Читати книгу - "Барва чарів"

Він міцно заплющив очі.

«Чому саме троль? — питав він себе. — Усе решта — моє звичне щастя, але чому троль? Що, у біса, діється?

Клац. Наче тріснула галузка, за винятком того, що цей звук пролунав у голові Буйвітра. Клац-клац. І легіт, від якого й жоден листочок не поворухнувся.

Смужка кори на своєму шляху здерла гніздо шершнів. Воно пролетіло повз голову чарівника й він побачив, як те гніздо, віддаляючись від нього, шугонуло в коло задертих догори морд.

Коло зімкнулося.

Коло розімкнулося.

Поміж дерев залунав багатоголосий лемент болю і зграя почала прориватися крізь розлючену хмару. Буйвітер безглуздо всміхнувся.

Лікоть чарівника на щось наштовхнувся. То був стовбур. Смужка донесла Буйвітра аж до кінця гілки. Однак інших гілок тут не було. Гладенька кора не могла запропонувати йому хоч якоїсь опори. Зате вона запропонувала йому руки. От якраз позад нього через вкриту мохом кору потягнулася пара долонь — тендітних, зелених, як молоде листя. Далі висунулася тонка рука, а за нею одразу вихилилася гамадріада, яка міцно схопила враженого чарівника й, із тією рослинною силою, що може корінням камінь пробивати, затягнула його в дерево. Тверда кора розійшлася, як туман, і зімкнулася, як молюск.

Смерть беземоційно спостерігав.

Він глянув на хмарку одноденок, які веселими зиґзаґами витанцьовували біля Його черепа. Смерть клацнув пальцями. Комашки попадали долі. Але щось було не так, як завжди.

Сліпий Іо посунув свою купку фішок через увесь стіл, пильно спостерігаючи за усім тими очима, що були в кімнаті, і вийшов геть. Кілька напівбогів захихотіли. Офлер принаймні сприйняв утрату чудового троля з чіткою, хай дещо рептильною, гідністю.

Останній супротивник Панни пересунув крісло і сів навпроти неї.

— Пане, — чемно мовила вона.

— Панно, — відповів він. Їхні очі зустрілись.

Фатум був мовчазним богом. Кажуть, що він прибув до Плаского світу після якогось жахливого й загадкового інциденту в іншій Плинності подій. Звісно, привілеєм богів є здатність контролювати свою видиму форму, навіть для інших богів; Фатум Плаского світу зараз мав вигляд приємного чоловіка середнього віку, його сивувате волосся охайно обрамлювало таке обличчя, якому будь-яка дівчина залюбки би запропонувала кухлик квасу, якби хтось такий з’явився на її подвір’ї. Це було таке обличчя, котрому добрий юнак радо б допоміг піднятися східцями. Якби не очі, звісно ж. Жодне божество не може приховати природу та прояв своїх очей. Природа двох очей Фатуму Плаского світу була такою: на перший погляд вони здавалися просто темними, але уважніший розгляд викрив би — надто пізно! — що то лише дірки, котрі виходять у чорноту таку далеку, таку глибоку, що глядач відчув би, як його невблаганно затягує до тих двох озер безмежної ночі та їхніх жахливих зірок...

Панна ввічливо кашлянула й поклала на стіл двадцять одну білу фішку. Тоді з мантії вийняла ще одну — сріблясту й напівпрозору, та удвічі більшу за решту. Душа справжнього Героя завжди має більшу обмінну вартість і вельми цінується богами.

Фатум здійняв брову.

— Без шахрайства, Панно, — сказав він.

— Та хто ж міг би обманути Фатум? — спитала вона. Він знизав плечима.

— Ніхто. Але всі намагаються.

— І знову ж таки, якщо не помиляюсь, ти трохи мені допомагав свого часу?

— Авжеж. Аби кінцівка гри була цікавішою, Панно. А тепер...

Він дістав зі своєї ігрової коробки фігуру і з задоволеним видихом поставив її на дошку. Боги-глядачі всі разом охнули. На мить навіть Панна була вражена. Фігура, безперечно, незугарна. Різьба нечітка, немовби руки майстра тряслися в жаху перед тим, що поставало з-під його непевних пальців. Якісь самі ссальця й мацаки. І пащеки, помітила Панна. Й одне велике око.

— Я гадала, такі, як Він, загинули на початках часу, — промовила вона.

— Мабуть, наш некротичний друг боявся навіть наближатися до цього екземпляра, — сміявся Фатум. Він тішився.

— Йому не слід було й народжуватись.

— Тим не менш, — сказав Фатум глузливо. Він зібрав кубики до незвичної чашки, а тоді поглянув на богиню.

— Хіба що, — додав він, — ти бажаєш здатися...?

Вона потрусила головою.

— Грай, — мовила вона.

— Ти можеш мені щось протиставити?

— Грай.

Буйвітер знав, що було всередині дерев: деревина, живиця, можливо, білки. Не палац.

Та все ж ясики під ним були безперечно м’якшими за деревину, вино в дерев’яному кубку біля нього було значно смачнішим за живицю, і не могло бути навіть жодного порівняння між білкою та дівчиною, що сиділа перед ним, заклавши одне коліно за інше, та вдумливо за ним спостерігаючи, якщо не згадувати про певні натяки на хутро.

Приміщення було високе, просторе й освітлене приємним жовтуватим світлом, котре не мало очевидного джерела, принаймні Буйвітер не міг його визначити. Крізь покручені та заплутані переходи йому було видно інші зали, і щось вельми схоже на дуже великі кругові сходи. А ззовні це все мало вигляд цілком нормального дерева.

Дівчина була зеленою — зеленотілою. Буйвітер був абсолютно певним щодо цього, бо все, що вона мала з одягу — це медальйон на шиї. Її довге волосся нагадувало мох. Очі не мали зіниць, а самі були яскраво-зелені.

Буйвітер подумав, що в Університеті варто було приділяти більше уваги лекціям з антропології.

Досі вона мовчала. Окрім як вказавши на диван та запропонувавши вина, дівчина лише сиділа та спостерігала за ним, інколи потираючи глибоку подряпину на руці.

Буйвітер поспіхом пригадав, що дріада так пов’язана зі своїм деревом, що аж відчуває рани.

— Пробач щодо цього, — швидко мовив він. — Це сталося випадково. Тобто, там були ті вовки і...

— Тобі довелося залізти на моє дерево, і я врятувала тебе, — плавно промовила дріада. — Тобі пощастило. І, мабуть, твоєму другові теж?

— Другові?

— Той чоловічок із чарівною скринею, — сказала дріада.

— А, так, він, — нечітко вимовив Буйвітер. — Так, сподіваюся, з ним усе добре.

— Йому потрібна твоя допомога.

— Як і зазвичай. Він теж дістався до дерева?

— Він дістався до храму Бел-Шамарота.

Буйвітер захлинувся вином. Його вуха ледь не скрутилися й не залізли всередину черепа від жаху почутих слів. Пожирач душ… Спогади нахлинули миттєво. Колись, ще студентом практичного чарівництва в Невидимому університеті, він, побившись об заклад, проліз до маленької кімнатки головної бібліотеки — кімнату зі стінами, вкритими захисними свинцевими пентаґрамами, кімнату, у котрій нікому не дозволялося перебувати