Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Справжній трепет полонив мене. Нічого кращого й бути не могло: полиці із книгами сягали самої стелі… А стелі були в десять людських ростів! Підлога вистелена плитами пастельних кольорів, по обидва боки майоріли колони, опріч них притулились скульптури, що випростували руки й наче гордились книжним багатством, що належало їм.

А головне – нікого, жодної душі! Та щойно я видихнула, що не доведеться стикатись із людьми, роздався жіночий голос:

– Пані, Вам допомогти?

Я аж підскочила. Лише зараз мій погляд зачепився за постать, що була зовсім непомітною серед величі довкола. У кінці зали був стіл, за ним сиділа жіночка.

– Ну, що ж Ви застигли при вході, наче вперше бачите бібліотеку? – запитала вона. – Чи Ви нетутешня і справді в нас уперше?

– Так, – видавила я. – Нетутешня.

«Я ж спілкувалася з мечником, яким проводив ініціацію – і з нею зможу!» – підбадьорила себе.

– О, справді? – сплеснула жіночка і скочила з-за столу. – Та це ж пречудово! Ви навіть не уявляєте, як Вам пощастило, що потрапили до нашої бібліотеки! Це одна з найвідоміших бібліотек усього Світлозем’я!

Як вона наближалась до мене, я спостерігала напружено. З виду не надто загрозлива, ще й неповоротка… Та хтозна: раптом це лише вдале маскування?

– Отже, з чим Ви завітали до нас? – поцікавилась жіночка. – Туристична екскурсія, найдавніші зразки писемності чи книги для власних потреб?

– Я… Мені… потрібен Великий артефакт, – вичавила я.

Жіночка знову сплеснула.

– Невже! Всі кинулись за артефактами ще два тижні тому, одразу після ініціації! Ви навіть не уявляєте, що за тиснява тут була, я ледве витримала… Хоча, знаєте, це навіть добре, що Ви прийшли за артефактом так пізно, – щебетала вона. – Ні тисняви, ні гаму – сама тиша й блаженство! Ну, що ж. Ходімо, я Вас проведу, – поманила мене за собою.

Я подавила вагання та рушила за нею. Ми подалися ліворуч, повз колони та скульптури, пройшли до наступної зали. Мені перехопило подих. Нові враження затьмарили всі попередні: ще більше книг, це загадковіша велич! І звідусіль, звідусіль на нас дихали ці найвищі зразки людської культури. Якби я зголосилася десь жити, крім іглу чи нори, то це була б бібліотека.

 Ще трохи поспостерігавши, як я роззираюсь із відкритим ротом, пані заметушилась:

– Ну, що ж… Погляньте, – вказала рукою.

На кам’яній підставці була матова куля. У мене виникли неприємні асоціації з Днем блакитної зорі та купою осколків.

– Так-так, – закивала жіночка. – Процес дуже схожий на ініціацію, Ви не помилились. Кладете руки на кулю і чекаєте. Якщо тут є Книга, призначена Вам…

– Якщо? – перелякалась я.

– Ні-ні, не хвилюйтесь. Зазвичай у кожній бібліотеці знаходиться Книга, що готова Вас обрати. Дуже рідко доводиться обійти половину світу… Та й у нас дуже велика бібліотека! А навіть якщо жодна Книга не відгукнеться, то це лише шалений плюс, – упевнено мовила вона. – Тоді Ви – унікальна, Ваш артефакт – також. Мало хто може таким похизуватись, у всіх звичайні такі артефактики, яких у кожній бібліотеці хоч греблю гати!

Засвідчення своєї унікальності я не потребувала. Сам факт того, що були випадки, коли доводилось обшукати пів світу, щоб знайти свою Книгу, мене вжахнув. Побачивши це, жіночка схаменулась.

– Але це дуже й дуже рідкісний випадок, – запевнила вона. – Зазвичай, у яку б бібліотеку Ви не пішли, Вам точно відгукнеться якийсь артефакт.

Я натягнуто посміхнулась. Жіночка також.

– Ну, що ж… Давайте, – вказала на кулю та відійшла.

Я ступила крок уперед. Мене знову здолало передчуття: щойно я торкнусь тієї кулі, вона розлетиться на уламки. А потім ще й бібліотека вибухне, чого вже там.

Жіночка підбадьорливо всміхалась. Я похитала головою і торкнулася кулі. Секунда, дві…

Ні, вона не вибухнула. Всього-на-всього затрусилась земля. Захиталися Книги, задвигтіли полиці… Кілька потужних імпульсів прокотилось підлогою. А потім одна за одною Книги запроменіли. Здавалось, кожна готується стрибнути мені в руки. Та одна випередила їх усіх: вилетіла з дальнього кутка, ударила мене в груди та збила мене з ніг.

Щоб оговтатись, знадобилось кілька хвилин. Ніхто не попереджав, що отримувати Книгу так боляче.

– А Ви… але як… – намагалась заговорити жіночка. – Признайтесь: Ви це теж бачили? Ну, Книги… стіни… Хоча… Ой, лишечко! Ви не сильно забились? – схопилась вона.

Я досі лежала на підлозі, вчепившись у Книгу. Обірвані репліки жіночки наштовхнули мене на думку, що подібні явища не є звичними.

– Слухайте, а може, це Ваша Книга винна? – розмірковувала пані. – Ви б не показали мені, що Вам випало?

Проскреготавши, я підвелась та простягнула Книгу жіночці. Точніше, це був товстезний широчезний фоліант, важчий за всі мої клунки.

– Неймовірно! Та це Жива Книга! – вигукнула жіночка.

Я приречено заплющила очі.

– Ви навіть не уявляєте, як Вам пощастило! – продовжувала вигукувати вона. – Живі Книги – страшенна рідкість, це просто легендарні артефакти, їх майже не залишилось в Артарі! Ці Книги такі вередливі… Та яка це удача, це просто диво!