Читати книгу - "Усі їхні секрети, Марта Кейс"

— Якщо з ним щось станеться – ти сядеш! Не твої друзі чи кавалери, а саме ти! — запал ображеної дитини потроху розсіювався, а на зміну йому поспішала виваженість і професіоналізм соціального працівника.

— Ти що собі дозволяєш? — вульгарним тоном протягнула Оксана і відкинула з обличчя пасмо брудного, перепаленого фарбою волосся.

— Ти мене зрозуміла? Наступного разу я прийду з поліцією і ти більше не побачиш сина. Ніколи. — вона чекала на відповідь.

—Зрозуміла… — невдоволено, але з переможеним виглядом відповіла Оксана.

Дана поспішала покинути квартиру. Їй важко було зносити бруд і сморід. Окрім того, на неї чекали інші сім’ї та робота. Вона намагалась не зближуватись з Ігорем, бо відчувала до нього досить дивну любов. Хлопчик, сам того не знаючи, заповнив пустку в серці Дани. Але жінка бажала, щоб той випалений клаптик її душі залишався пустим. Вона потребувала болю, якого завдавала їй втрата. Так Дана завжди пам’ятала про нього. Понад усе вона боялась забути…

— І ще одне. — мовила Дана, виходячи з квартири, — В магазині є й інші продукти, окрім яєць та каші. Йому треба нормального харчуватись. Повноцінно!

— А гроші де взяти? — в очах Оксани запалав хитрий вогник – надія на легкий спосіб збагатитись, використовуючи власну дитину.

— Роботу знайди! — злісно кинула Дана й пішла геть.

Вниз вона спускалась пішки. Їй здавалось, що ще одна поїздка у ліфті дозволить смороду в’їстись у чистий випраний одяг. Навіть дорогі парфуми не перебивали аромат безнадії, який поселився у старому багатоквартирному будинку. За кілька кроків звідси виднілись інші висотки. І вони повністю відрізнялись від того, що щойно бачила та відчувала Дана. Там кипіло життя звичайних людей, які намагались зробити кожен свій день кращим. На клумбах цвіли квіти, в під’їздах було чисто, а з вікон доносились аромати домашніх страв. Два протилежних світи існували зовсім поруч один з одним.

День видався напруженим. Під кінець стомлена Дана ледь допленталась до автівки. Увесь час вона думала про Ігоря та сумнівалась у власному рішенні. Життя дитини залежало від неї й у будь-який момент черговий кавалер його матері міг нашкодити хлопчику. Або ж сама Оксана могла напитись і заснути з цигаркою в руках. Та який вибір був у Дани? Віддати його в незнайому сім’ю, де могли статись ще гірші речі? Жінку потроху вбивало усвідомлення, що насправді нікому немає діла до дітей. Навколо переймались правами кого завгодно, тільки не правами звичайних людей. І тим більше – не правами дітей.

Усі її думки концентрувались на роботі. Це ж так легко: вигнати з голови все інше. Дана повернулась у свою величезну квартиру і поставила туфлі на підборах на полицю гардеробу. Тепер Олег точно знатиме, що дружина носила його подарунок. Дана швидко зняла макіяж, прийняла душ і навідалась до холодильника. Вона проігнорувала відкорковану пляшку вина. Коли Олега не було поруч їй не хотілось пити. І так було добре.

Швидко посмаживши яєчню, вона ввімкнула серіал. На екрані повільно розгорталась історія про друзів дитинства, які виросли у невеличкому американському містечку і покинули його, щойно їм виповнилось вісімнадцять. І от через багато років вони повернулись. Звісно, далі йшла ретроспектива. Коли Дана побачила кількох дітей, що бігли вулицею, то розплакалась настільки голосно, що заповнила своїм розпачем усю квартиру.

Усвідомлення того, що вона більше ніколи не побачить Володю, не поговорить із ним, не червонітиме від його безглуздих жартів, здавалося нестерпним. Дана завивала й істерично схлипувала. Жахливі почуття, які вона майстерно пригнічувала другий день поспіль, нарешті вирвались зі своєї в’язниці. Вони набрались сил, зміцніли та впали на неї лавиною, що накривала з головою.

З істерики Дану вирвав телефонний дзвінок. Перед очима все плило через сльози. Вона вхопила телефон, спробувала налаштувати голос і швидко відповіла:

— Слухаю! — Дана звучала глухо, а горло тремтіло від ридань, які вона ледь стримувала.

Їй знову ніхто не відповів. В телефоні чулось важке уривчасте дихання, більше схоже на приглушене ричання. Дана поглянула на номер. Знову прихований. Відчай і горе відступили, а на зміну їм прийшла несамовита лють. Дана накопичила достатньо злості за своє життя.

— Ще раз подзвониш мені, психу, в поліцію заявлю! — вона знала, що це надто слабка погроза. Навіть смішна. Але злість не давала їй мислити тверезо.

— Сірий вовк шукав Мишка… — почав наспівувати грубий чоловічий голос.

Дана похолола. Всередині все стислось, а потім різко обірвалось і полетіло вниз. Тілом пробіг холод, наче болісна судома. Вона майже не дихала і лише прислуховувалась до голосу незнайомця.

— З’їсти хтів оте хлопча! — продовжував він.

— Замовкни! Хто ти? Звідки ти знаєш? — кричала Дана, ніби божевільна.

— Тут прийшла його сестра,  — незнайомець ніяк не реагував на крики та погрози Дани.

— І злого вовка прогнала… — закінчила вона, наче загіпнозована своїм мучителем. Дурнувата пісенька, яку Дана колись вигадала, досі сиділа в її голові.

Сигнал завершення дзвінка в’ївся у її стомлений мозок. Все тіло Дани тремтіло від страху. Звідки він знає? Де міг почути? Чого хоче від неї? Питання з’являлись надто швидко, а відповідей не було. Знервована жінка опустилась на підлогу і вперлась спиною в диван. Їй здавалось, що чужинець десь поруч: слідкує за нею й сміється.