Читати книгу - "Спокута"

і птахів, які сновигали туди-сюди. У прегарних георгіанських вікнах не лишилося жодної шибки, бо наприкінці двадцятих років їх повибивали Леон і його друзі. Високі ніші, в яких колись стояли статуї, тепер спорожніли, натомість павутиння оплітало брудні руїни. Єдиним предметом меблів тут була лавка, принесена з сільського крикетного поля — знову ж таки справа рук юного Леона і його жахливо невихованих шкільних друзів. Її відірвані ніжки використовувалися, щоб вибивати шибки, і валялися за порогом церкви, тихо припадаючи землею у заростях кропиви і друзок скла.

Точно як павільйон біля плавального басейну за стайнею був імітацією храму, церква мала нагадувати архітектуру Роберта Адама, хоча в родині Таллісів ніхто гадки не мав, що воно, власне, таке. Може, це такий стиль колон, чи фронтону, чи пропорцій вікон. У різні періоди, але найчастіше на Різдво, в особливо гарному гуморі, члени родини, прогулюючись по містках, обіцяли детально з'ясувати це питання, але ніхто й за холодну воду не брався, щоб виконати обіцянку, бо невдовзі починали гарячково святкувати Новий рік. Не так занепад, як спогад про величний задум храму надавав цій безглуздій будівлі особливо жалюгідного вигляду. Храм був сиротою світської гранд-дами, і тепер нікому було глядіти цю дитину, нікому було пестити і викохувати її, не було чого успадковувати цьому нащадку, тому це дитя передчасно зістарилося й опустилося. На мурі була вузька пляма сажі заввишки у людський зріст: колись двоє волоцюг там вчинили неподобство, розпаливши багаття, щоб засмажити краденого коропа. Уже давно на траві валявся закинутий поморщений старезний черевик, який поволі пробували на зуб кролики. Та коли Брайоні сьогодні глянула, черевика вже не було: усьому настає кінець. Думка про те, що храм убрався в жалобну чорну стрічку, оплакуючи згорілий маєток, жадаючи його величної та незримої присутності, створювала трохи релігійну атмосферу. Ця трагедія рятувала храм від фальшу.

Важко довго збивати дрючком кропиву — й за цей час не вигадати якусь історію, і похмура Брайоні незабаром поринула у творчий процес, хоча світові здавалася просто дівчиськом не в гуморі. Вона знайшла рівну ліщинову гілку й очистила її від кори. Зараз буде копітка праця. Висока чепурна кропива, яка кокетливо звісила голову набік, а листя випнула вперед, як руки в захисному жесті,— це була Лола, і хоча вона рюмсала та скиглила, благаючи пощади, усе одно її нікчемне тіло поставили навколішки та зломили трифутовою лозиною. Це було надто приємно, щоб на цьому зупинитися, і наступні кущики кропиви теж були Лолою; ще одну рослину, яка схилилася щось прошепотіти на вухо сусідці, збили, вдаривши просто по обурливо-брехливих устах; а ось інша, осторонь, схилила голову, плекаючи отруйні інтриги: в колі юних шанувальників вона поширює плітки про Брайоні. Хай як це сумно, але шанувальникам доведеться згинути разом з їхнім ідеалом. Потім кожну рослину дівчинка ототожнювала з одним зі смертних гріхів: гординею, зажерливістю, сріблолюбством, злобою — і за кожний гріх кропива платила життям. В останньому пориві злості вони падали до ніг Брайоні, намагаючись вжалити їй пальці. Коли Лолу вже було добито, три пари молодих рослин стали жертвою поганої акторської гри близнюків — відплата була холодною, дітям не було зроблено жодних поступок. Потім і сама драма втілилася в кропиві, навіть у кількох кущиках: недалекоглядність, змарнований час, плутані думки інших, безнадійність лицедійства — у саду мистецтв це були бур'яни, які мають згинути.

Покінчивши з драмою і відчувши полегшення, Брайоні, остерігаючись битого скла, почала обережно обходити храм, ступаючи по траві, яка сусідувала з ріденьким підліском, що проріс серед дерев. Винищення кропиви означало самоочищення, це було дитинство, яке — тепер дівчинка це усвідомила — їй більше ні до чого. Якийсь худосочний корінець втілив її таку, якою вона була раніше. Але цього було недостатньо. Твердо стоячи на ногах у траві, вона завдала тринадцять ударів — за кожний прожитий рік. Вона порвала з безпорадністю немовляти, інфантильністю, залежністю від інших, і зі школярським прагненням похвалитися, і з дурістю в одинадцять років — гординею від першого написаного оповідання й залежністю від маминої хорошої думки. Усе це пролетіло в неї над лівим плечем і впало їй до ніг. Тонкий кінчик лозини, розтинаючи повітря, свиснув. «Годі! — мало це означати.— Досить! Ось тобі!»

Її все швидше захоплювала сама дія, і дівчинка почала промовляти в такт своїм рухам уявний газетний репортаж. «Ніхто на світі не перевершить Брайоні Талліс, яка представлятиме наступного року свою країну на Олімпійських іграх у Берліні й неодмінно виграє золото. За нею уважно стежили фахівці, вони вражені її технікою — тою перевагою, яку їй надають босі ноги, оскільки це зміцнює її рівновагу, таку важливу в цій галузі спорту,— адже кожний палець відіграє свою роль; манера, якою вона рухає зап'ястям і стискає руку під час удару, розподіл ваги, оберти стегнами, щоб отримати додаткові сили, неперевершена звичка витягувати пальці вільної руки — ніхто не може зрівнятися з цим. Самоучка, найменша дочка високопосадовця. Подивіться на її зосереджене обличчя: як вона оцінює кут, як кожен удар влучає в ціль, з якою нелюдською точністю вона зрізує кожне стебло кропиви. Для досягнення такого рівня треба повної відданості справі. А вона ж мало не змарнувала своє життя на драматургію!»

Брайоні раптом почула, що на мосту позаду грюкоче двоколка. Нарешті Леон. Вона відчула його погляд. Ось його найменша сестричка, яку він востаннє бачив на вокзалі Ватерлоо лише три місяці тому — а зараз вона входить до міжнародної еліти? Через примху вона не дозволила собі озирнутися та впізнати його: пора йому знати, що тепер вона незалежна від чужої думки, навіть братової. Він — великий майстер, поглинутий хитросплетіннями свого мистецтва. Окрім того, він має зупинити двоколку і сам підбігти до сестри берегом, і тоді Брайоні доведеться люб'язно витримати вітання.

Поступове стихання стукоту коліс і копит на мосту вона сприйняла як знак від брата, як професійну повагу. І все-таки на душі лишився певний осад, смуток, і вона продовжила шматувати траву, обходячи храм на острові, доки бричка не зникла з обрію. Успіхи Брайоні увінчалися рваною лінією дрібно пошматованої кропиви й дошкульними білими пухирями на ногах. Кінчик лозини виспівував, вигинаючись дугою, листя і стебла розліталися навсібіч, але дедалі важче ставало викликати захоплені крики натовпу. Барви її фантазії зблякали, захват від ударів поступово зникав, рука боліла. Брайоні стала самотньою дівчинкою, яка лупцює палицею кропиву, і нарешті зупинилася, відкинула лозину під дерево й роздивилася навколо.

Ціна захоплених мрій — пробудження, ця мить повернення