Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

Черепаха повторив свої благальні слова двічі чи тричі, але його мучителі продовжували його цькувати, обвинувачуючи хлопця в ледарстві і бажанні перекласти свою роботу на плечі інших. На той момент більшість із нас уже перестала малювати і зібралася довкола них. Здається, саме коли нападники почали особливо грубо ображати Черепаху і коли я побачив, що решта моїх колег аж ніяк не намагається втрутитися, а просто сприймає це як розвагу, я ступив уперед і сказав:

— Годі, хіба ви не бачите, що перед вами справді порядний митець? Якщо художник не хоче жертвувати якістю заради швидкості, то нам усім варто це поважати. Невже ви аж так отупіли, що не розумієте цього?

Звісно ж, відтоді минуло багато років, і я не можу присягнутися, що того ранку дослівно сказав саме це. Та я впевнений, що, заступаючись за Черепаху, сказав щось такого штибу, бо чітко пригадую вдячність і полегшення, які прочитувалися на обличчі Черепахи, коли він повернувся до мене, і вражені погляди інших художників. Колеги мене поважали — адже я не мав рівних ні в якості, ні у швидкості роботи, — і, на мою думку, це втручання поклало край стражданням Черепахи щонайменше до кінця ранку.

Можливо, вам здається, що я занадто багато собі приписую, змальовуючи цей незначущий епізод; зрештою, аргумент, який я висловив на захист Черепахи, видається цілком очевидним — здавалося б, кожен, хто має хоч якийсь стосунок до серйозного мистецтва, відразу ж подумав би так само. Одначе важливо пам’ятати про атмосферу, яка тоді панувала у студії майстра Такеди — відчуття того, що всі ми разом боремося з часом, щоб зберегти здобуту важкою працею репутацію фірми. Водночас ми були цілком свідомі того, що основне в роботах, які нам замовляли — всіх цих зображеннях гейш, вишневих дерев, коропів у воді і храмів, — було те, щоб вони видавалися достоту «японськими» тим іноземцям, яким їх надсилали, і що тонкощі стилю, найімовірніше, узагалі залишалися непомічені. Тож не вважаю, що приписую собі молодому занадто багато заслуг, якщо насмілюсь припустити, що мої дії того дня показали ту рису, за яку мене почали дуже поважати у старшому віці, — уміння самостійно міркувати і робити висновки, навіть якщо це означало гладити проти шерсті все своє оточення. Факт залишається фактом: того ранку я був єдиний, хто заступився за Черепаху.

Хоч Черепаха і примудрився подякувати мені за це незначне втручання й за подальші вияви моєї підтримки, ми тоді жили у такому шаленому темпі, що лише значно пізніше нам випала нагода побесідувати наодинці і без поспіху. Здається, від того дня, який я щойно описав, минуло майже два місяці, аж поки в нашому гарячковому графіку нарешті настало якесь затишшя. Якось прогулюючись по території навколо храму Тамаґави, як я часто робив, коли мені випадала вільна хвилинка, побачив Черепаху: він сидів на лавці на сонці і дрімав.

Мені досі дуже до душі територія навколо храму Тамаґави, і я готовий визнати, що насаджені там ряди дерев і живопліт справді допомагають створити атмосферу, яка більше пасує місцю молитви. Та щоразу, коли я туди навідуюся тепер, мене охоплює ностальгія за тими часами, коли ця територія мала зовсім інший вигляд. Тоді ні живоплоту, ні дерев іще не було, і територія видавалася значно обширніша і сповненіша життя; то тут, то там по всьому широкому зеленому простору виднілися ятки, в яких продавали солодощі і повітряні кульки, маячіли атракціони з жонглерами і фокусниками; а ще я пригадую, що там завжди можна було сфотографуватися, бо не треба було далеко йти, щоб натрапити на фотографа, який сидів у своїй ятці, закутавшись у чорну накидку і тримаючи напоготові штатив. Те недільне пообіддя, коли я натрапив там на Черепаху, припало на провесінь, і навколо було сила-силенна батьків із дітьми. Коли я підійшов до лавки і сів поруч із Черепахою, він здригнувся й прокинувся.

— Ач, Оно-сан! — вигукнув він, і його обличчя засяяло. — Як добре, що ми сьогодні зустрілися. Ач, достоту якусь хвилю тому я подумав, що якби мав зайву копійчину, то неодмінно купив би щось Оно-сану на знак вдячності за його доброту до мене. Але наразі мені по кишені хіба якась абищиця, а дарувати щось дешеве було б образою. Тому поки що, Оно-сан, дозвольте мені від щирого серця подякувати вам за все, що ви для мене зробили.

— Та я не так багато для вас зробив, — відповів я. — Просто кілька разів висловив уголос те, що думав, от і все.

— Оно-сан, такі люди, як ви, справжня рідкість. І для мене велика честь працювати з такою людиною. Хай як розведе нас доля у прийдешні роки, я завжди пам’ятатиму вашу доброту.

Пам’ятаю, ще декілька хвилин мені довелося слухати його вихваляння моєї відважності і порядності, а відтак я сказав:

— Я вже давно хотів із вами поговорити. Розумієте, я довго над цим міркував і, мабуть, у найближчому майбутньому піду від майстра Такеди.

Черепаха вражено на мене витріщився. А потім кумедно роззирнувся навсібіч, немов йому стало лячно, що хтось міг почути мої слова.

— Доля усміхнулася до мене, — провадив далі я. — Мої роботи привернули увагу художника і гравера Сейджі Моріями. Ви про нього, напевно, чули?

Черепаха, не зводячи з мене враженого погляду, закивав.

— Пан Моріяма, — продовжував я, — справжній художник. Дуже можливо, що навіть видатний художник. Мені страшенно пощастило, що він звернув на мене увагу і допоміг порадами. Насправді, це він вважає, що якщо я залишуся з майстром Такедою, це заподіє моєму талантові непоправної шкоди, і запропонував мені стати його учнем.

— Справді? — обережно озвався мій співрозмовник.

— І знаєте, от щойно, прогулюючись парком, я собі подумав: «Звісно ж, пан Моріяма має цілковиту рацію. Добре тим простим робочим конячкам гарувати на майстра Такеду, щоб звести кінці з кінцями, але ті з нас, що наділені серйозними амбіціями, повинні розвивати свій талант деінде».

Цієї миті я багатозначно подивився на Черепаху. Він і далі витріщався на мене, але на його обличчі тепер з’явився спантеличений вираз.

— Боюсь, я повівся дещо свавільно і розповів панові Моріямі про вас, — сказав я йому. — Ба більше, наголосив,