Читати книгу - "Артеміс Фаул, Йон Колфер"

Глава 6: БЛОКАДА

І одним китобоєм на світі стане менше. Китобої Артемісу Фаулу не подобалися. Існують менш неприємні засоби здобувати жир.

Мініатюрна камера, захована в локаторі, працювала бездоганно. Оптичне розділення було таким гарним, що він міг розрізнити кожну краплинку пари, що виривалася з рота ельфа.

Артеміс звірився з монітором спостереження в підвалі. Полонянка сиділа на ліжку, обхопивши голову руками. Артеміс спохмурнів. Не очікував він, що ельф виявиться таким... людським. Досі вони були для нього лише здобиччю. Тваринами, на яких велось полювання. Але тепер, коли він бачив істоту так близько, почувався ніяково.

Артеміс вимкнув комп’ютер і пішов до дверей. Час потеревенити з гостею. Не встигли пальці намацатимідну ручку, як двері відчинилися. На порозі стояла Джульєтта. Щоки в неї розжарілися від хвилювання.

— Артемісе, — видихнула вона. — Твоя мама... Вона...

Шлунок хлопця мов на свинцеву кулю перетворився.

— Так?

— Вона каже, Артемісе... Артемісе... Що твій...

— Так, Джульєтто. Заради бога, що таке?

Джульєтта обома руками затиснула рота, намагаючись себе опанувати. Через кілька секунд вона трохи розвела кінчики пальців і швидко сказала:

— Ваш батько, сер. Артеміс Старший. Мадам Фаул каже, що він повернувся!

На якусь мить хлопцеві здалося, що в нього зупинилося серце. Батько? Повернувся? Хіба таке можливо? Звісно, він завжди сподівався, що батько живий, Але останнім часом, особливо після того, як він зв’язався з ельфами, відсунув думки про батька в найдальший куточок мозку. Артеміс відчув провину. Він здався. Відрікся від власного батька.

— Ти його бачила, Джульєтто? Бачила на власні очі?

Дівчина похитала головою.

— Ні, Артемісе, сер. Просто чула голос. У спальні. Але вона не дозволила мені увійти. Що б я не вигадувала. Не дозволила навіть чай занести.

Артеміс підрахував. Години не минуло, як вони повернулися. Батько міг пройти повз Джульєтту непоміченим. Таке можливо. Цілком можливо. Він глянув на годинника, що синхронізувався з гринвіцьким часом за допомогою радіосигналів. Третя година. Час спливає. Весь його план залежить від того, що утнуть ельфи до того, як з’явиться, перший промінь світла.

Артеміс схаменувся. Знову він відсуває родину на другий план. На кого він перетворюється? Головним має бути батько, а не якісь там плани, як дістати гроші.

Джульєтта так і стояла на порозі, не зводячи з хлопця великих блакитних очей. Чекала, яким буде його рішення. Але зараз вона вперше помітила на його блідому обличчі нерішучість.

— Добре, — нарешті пробубонів він. — Краще негайно піднятися нагору.

Артеміс пройшов повз дівчину і кинувся нагору, переступаючи через дві сходинки за раз. Мамина кімната була на третьому поверсі, під дахом, де раніше була відкрита тераса.

Біля дверей він зупинився. Що він скаже, коли батько якимось дивом повернувся? Що робитиме? Навіть думати про це ніяково, бо нічого ж не можна передбачити. Він легенько постукав.

— Мамо?

Ніхто не відповів, але він почув легенький сміх і немов перенісся в минуле. Раніше тут була вітальня-тераса. Батьки годинами сиділи в шезлонгах, перешіптувалися, немов школярі, годували голубів і спостерігали за кораблями, що пропливали повз Дублін. Коли Артеміс Старший зник, Анджеліна Фаул проводила тут багато часу і відмовлялася спускатися.

— Мамо? З тобою все гаразд?

Приглушені голоси. Таємниче перешіптування.

— Мамо. Я заходжу.

— Хвилиночку. Тіммі, припини, негіднику. До нас прийшли.

Тіммі? Серце мало не вискочило з грудей. Тіммі — так вона називала татка. Тіммі та Арті. Двоє чоловіків у її житті. Чекати більше не вистачає сил. Артеміс відчинив двері.

Перше враження — світло. Мама ввімкнула всі лампи. Добрий знак. Артеміс знав, де може бути мама. Знав, де її шукати. Але не став. А якщо... Якщо...

— Так, чим можу допомогти?

Артеміс обернувся, його очі ще не звикли до світла.

— Це я.

Мама розсміялася. Легко і безтурботно.

— Бачу, що це ти, тату. Не можеш дати хлопцю спокій бодай на один день? Урешті-решт, це ж наш медовий місяць.

Артеміс усе зрозумів. Іще одна примха маминого божевілля. Тату? Анджеліна прийняла сина за власного батька, що помер десять років тому. Хлопець повільно підняв очі.

Мама сиділа в шезлонгу, вбрана в блискучу весільну сукню. Обличчя було незграбно пофарбоване. Але то не найгірше.

Поряд із нею була копія батька. Тобто весільний костюм, який він одягав того славетного ранку до собору в Кристчерчі чотирнадцять років тому. Анджеліна напхала в костюм носових хустинок, а зверху поклала подушку, на якій помадою намалювала обличчя. Було майже смішно. Артеміс мало не розридався, надія зникла, немов літня веселка.

- Що скажете, тату? — сказала Анджеліна басом і підморгнула подушці, немов то черевомовець звертався до своєї ляльки. — Лише один вихідний? Ге?

Артеміс кивнув. Що йому лишалося робити?

— Гаразд, один день. Ні, завтра теж відпочивайте. Бажаю вам щастя.

Обличчя Анджеліни спалахнуло від задоволення. Вона зіскочила з шезлонга і кинулася обнімати сина, якого так і не впізнала.

— Дякую, татусю. Дякую.

Артеміс теж її обійняв, хоча йому і здавалося, що так нечесно.

— Нема за що, ма... Анджеліно. Ну, мені час іти. Справи.

Мама сіла поряд з імітацією чоловіка.

— Так, татусю. Іди, не хвилюйся. Ми не нудьгуватимемо. Артеміс вийшов. Назад він не обернувся. На нього чекали справи. Ельфи. На мамин світ фантазій просто не було часу.

*

Капітан Холлі Шорт обхопила голову руками. Однією рукою, якщо точно. Іншою вона водила по чоботу, так, щоб не побачила камера. Насправді голова в неї була ясна, як скельце, але ввести ворога в оману ніколи зайвим не стане. Може, вони її недооцінили. І це виявиться останньою помилкою в їхньому житті.

Пальці намацали предмет, що не давав їй спокою. Що це, вона зрозуміла, ледь торкнувшись рукою. Жолудь! Мабуть, упав до чобота під час боротьби під дубом. Він може цілком змінити ситуацію. Потрібен лише клаптик землі, і сила повернеться.

Холлі уважно оглянула камеру. На перший погляд, цемент зовсім свіжий. Жодної шпаринки. Секретну зброю ніде не сховаєш. Холлі обережно підвелася на ноги. Чи втримається? Непогано. Трохи тремтять коліна, але загалом дуже добре. Вона підійшла до стіни і притулилася до неї щокою і долонями. Так, цемент був зовсім свіжий. Деінде ще лишався вологим. В’язницю готували спеціально для неї.

— Щось шукаєш?