Читати книгу - "Сталінка, Олесь Ульяненко"

і Горік пам'ятав налите бурякове, як сама рана, око старого блатяги — що не день скоріше наливалося воно бубкою, готове вискочити з-під осунутого мавпячого лоба, придавленого смертельною недугою; а рана вже й не сукроватила, не сочилася кров'ю, а чвиркала зеленим, тугим гноєм, — зараз Горік допивав пиво, легкий хміль трунив, підігрівав себелюбство. Піскарьов удавав, ніби слухає балаканину Черепа, але тривога поймала його, сумом проймала, — Містер Пепс Кобиляче Око турбувався не за Гліцерина, він прийшов накрутити на щось; Горік схилив голову, ковзнув умащеними риб'ячим жиром пальцями із рубцем; підвів голову: «Давай водочки… А там щось придумаємо…» — проте видавалося, що не добирає власних слів. Череп щось ляскотів про Інку, Нілку, Месаїба; останнє ім'я всім нашорошило вуха: «Грязний Султан»; важко, свинцево падали за шибками птахи, важко вони піднімалися, перебирали крилами, котили тіла до невидимого за кам'яницями обрію — Горік підводив голову, начеб дослухаючись, — плутав у його голові Нікандрич; до біса Нікандрича і хто він такий, Нікандрич? яро замерехтіло: Гліцерин, Месаїб, Нілка — сипонули міхи акордеону Санича, хльостаючи присутніх сфальшованим танго; Санич притупував ногою, розкидаючи покривавлену тирсу носаками обдертих «вінсонів»: «гопцен дрицен гоп ца-ца…»; Горік різонув поглядом, і вуста покривилися; подумки зводив кінці з кінцями, але не виходило щось у нього думати, не клеїлося докупи, врозбрід йшло, торохкотіло горохом — Султан, Носач, Месаїб, Нілка; обірваною плівкою угледів у жовтому провалі дебілкувату фізію Сьо-Сьо; Санич перебирався акордами вище, пронизливо зафальшував, музика задряпала Цвяхом по склі. Юрмище ригало сивушним драконом — винахід Марії Піскурихи: суміш чаю, самогону і четвертина казьонки; Боцман — круглий, нездорово рожевий — масним поглядом лазив повсібіч; нюхнувши з пучки кокаїнчику, задріботів по горілку; Горік притулився до стільця, вигадуючи собі в уяві жолобок Нілчиної спини, що м'яко переходив у округлі половинки сідниць, — і як вона ними гойдає, простуючи іншим боком Васильківської у шкільній формі з морозивом, і облизує дивно якось те морозиво; йде вся у білих мереживах, рожевих бантах. А надвечір ламка постать заблимає у вікні, похилиться над книгою, ляже вона в самих рожевих батистових трусиках, підпираючи пухким ліктем щоку, звісивши попелясті коси; зараз йому здавалося, ніби чує запах її поту, тіла та «Шахерезади». Але пам'ять крутилася далі у чорній вирві, мастилася вікнами пивниці; впало, прийшло — іншої пам'яті не було: Султан — Нілка — Месаїб — Носач — Інка; нюхом тварини він відчував небезпеку і водночас із якоюсь упертою фатальністю робилося йому байдуже, серце впало, Санич тягнув солодке фальшиве танго, клейкі вогники пропікали шибки, Горік закричав раптом хрипко й протяжно: «Водки! Водки! Водки!» — крик крутонув вихора, пияки причаїлися, навіть ошмаття тютюнового зеленого диму зависло нерухомо; тільки згори рівно відхайдекували, ламали мерзлі кістки та туші м'ясники; Горік звівся, — видалося йому, що в закуті, обшмарганому, поїденому грибками, з капшуків павутини дивиться на нього чоловік: світить двома зеленими вогниками; «Це Носача робота», — докинув хтось; Череп укляк не знати чого, — все глибше у темінь душі западали очі. Боцман запобігливо поставив пляшку; пили чарку за чаркою, пихкали синім димом, Горік вільно простягнув руку, підвівся, — невідомо кому для чого простягнув руку; хміль огортав теплими хвилями, ворушив кров у захололих жилах Санича — Санич глипнув на нього чорними окулярами, мов захищаючись від удару, махнув рукою; Горік напудився, але по хвилі забачили присутні, як вибіліло, висиніло лице, це вродливе, до ладу скроєне обличчя з рівними ліпленими рисами, писаним профілем. Різко повів головою, кинув тьмяним, глупим, мов поніч, зором довкола; хміль спекотою усмоктувався в нутро, гірко слинявив піднебіння, вириваючи від нього, Горіка, щось незбагненне; ще простягнув руку, ловлячи невидиме; сказав напрочуд тихим, лагідним голосом: «На Ломоносова. На Ломоносова. Подивимося, чиє зверху буде». — «Так, так, так, — навчав Містер Пепс Кобиляче Око. — Помстимося за Гліцерина». — «Ти що, падліна, сволочь, єго хароніш!» — Передєлмашка вперше у житті заглянув без трепету в прірви очей Містера Пепса Кобиляче Око, й, видно, те останнє додало Горіку впевненості; сонце ще не запало за вервечки кам'яниць, востаннє колючий вітер гнав трасою трухняву листя, бовтаючи болотяне ліхтарне світло; небо смугувалося фарбами передзими; земля бездарно лежала проти неба; бригада підставляла обличчя під останні осінні промені; шурхотіли плащі та куртки; пішака здиралися між рядами жовто-червоних будинків; німо віддзеркалювались у вітринах; шляхом назбирувалося їх чимраз більше й ішли вони пішки, бо на таксо не було грошей; начеб уперше окидав Горік поглядом Сталінку; напнулося у грудях щось непробивне, як стіни домів; перехожі зігнутим бадилинням лінькувато снували під ударами вітру, низько над ними рвалися червоні хмари, жовтіла розпечена куля сонця й нестерпно різало між переніссям; кроки перемішувалися, налазили на кроки; лущав виламаний штахет; із рук у руки передавалися відкорковані пляшки дешевого вина, — місто плавно тонуло прогнилим човном у переднічній фіолетовій пітьмі; шпиль Виставки народного господарства пропік наостанок вечірнє небо; хмари хилилися над пласкими ножами дахів; гусли сфери, долонями покриваючи Голосіїв, — потічки людей ріділи; але ті, котрі прямували в бік Ломоносова, утишили гармидер: пропливали під сірими бетоновими стінами, упродовж корпусів, під приплюснутими халупами магазинів, що блимали перед зачиненням неоновими лампами; бригада йорзнула голим яблуневим садом, підступила, пахкаючи хвостами пари, до червоних стін гуртожитків; наперед випустили Боцмана і Передєлмешку, і той, скрадаючись попід вікнами, змією пробрався до балкону; сапаючи парою, бригада втихла — посмоктувала дудки «Казбеку», слідкуючи, як чорна горбоноса постать, кудлата, сутулячись, зникає, востаннє тріпонувшись на тлі облущеної червоної цегли; гайвороння забилося на гіллях мокрим ганчір'ям; накрапувало; скручувалися тіні, ліхтарі облизували вугіль неба; по хвилі щось луснуло; люди здригнулися; гайвороння, почувши дурний, чужий дух, затріпало крилами, залементувало, заклацало лаковими дзьобами; Вовка Передєлмешка подав знак — три коротких посвисти, і бригада, один за одним, підтягуючись на поручнях балкона, пробиралася досередини гуртожитку: провідником слугував Череп, він же Містер Пепс Кобиляче Око, він же Шарманщик, він же Мойдодир; нервово посмикуючи губами, Вовка Передєлмешка перерізав телефонного дрота — тим дротом закрутили двері до кабінету хроплячого адміністратора; знадвору трусили кістяками, обтягнутими шкірою, гарували пси; Горік вертнув головою, дослухався: Боцман і Передєлмешка грюкали — стиха-у двері. Світлий квадрат хапонув коридорного мороку — обличчя Носача виткнулося, не дібравши, хто там, сказало: «Так»; Череп умент підставив ногу. Носач спробував був когось гукнути, але в писок уткнувся обріз Передєлмешки — гурт із п'яти чоловік упорснув до кімнати; тут посмалювали анашу ще двоє Носачевих товаришів — чеченці. Чеченці чемно підвелися, чинно зажували м'ятну гумку; Пепс набичився, що, власне, не обіцяло нічого приємного; довірливо мовив: «Жуйом», —