Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

А має ж вистачити! Він же з роду ковалів. Так само, до речі, як і Іван Франко, якому юний Олесь присвятив один з перших своїх віршів, що його напередодні війни опублікувала газета «На зміну». Загальновідомо, що світоч нації бачив себе Каменярем, який разом з товаришами завзято лупає, трощить скелю. Син коваля Франко виконував належну йому місію все життя, так само і йому – синові й онукові коваля Берднику – належало виконувати свою місію, пасти свою отару! Бо інакше:

Хто ж вас буде пасти,

Як мене не стане?..

Отож-бо, що ніхто, окрім нього!..

– А знаєте, як насправді брежнєвські книжки[18] називаються? – раптом спитав хтось із верхньої шконки, що знаходилася біля вікна. На цей закид не зреагував ніхто: адже всі розуміли, що розповідати політичні анекдоти у КПЗ може виключно провокатор.

– Не знаєте? Ну, то «Малая Земля» насправді називається «Мало земли», «Возрождение» – «Возражение», а «Целина» – «Цель иная». Ось так!

Уся камера продовжувала вперто мовчати, лише ложки так само розмірено стукотіли об миски.

– А-а-а, нема у вас почуття гумору!.. – з розчаруванням повідомили з верхньої шконки біля вікна. Олесь же Павлович подумав, що лякати його карцером та іншими тюремними жахалками так само безглуздо, як і провокувати дешевими політичними анекдотами. Нехай цим лякають когось іншого! Менш впертого, який не сидів іще жодного дня!

Натомість Олесь Павлович відмотав свій перший строк іще за сталінських часів. А тому знав, як добре думається в карцері, коли ніхто зі співкамерників тобі не заважає. А які прекрасні сюжети спадають на думку під час перебування на самоті – овва!.. Отже, його карцером не залякаєш.

Лондон, вечір 12 червня 1979 року

– Анатолю, а може, все ж таки поїдемо до лікарні?

Незважаючи на пітьму, було видно, що Йоланта[19] завмерла біля канапи чоловіка, неусвідомленим жестом благально склавши долоню до долоні. Немовби молиться… От навіщо, га?!

– Ні-ні, не треба. Не переймайся, прошу.

– Але ж ти…

– Завтра я піду на радіо[20], ось побачиш.

– У такому стані?!

– Я прекрасно почуваюся, облиш.

– Прекрасно, еге ж!.. Розповіси це комусь іншому, тільки не власній дружині. А мене не піддуриш, я тебе відчуваю, як ніхто інший у світі.

– Ніхто, окрім мами.

– Мама твоя далеко в Росії, в Києві. А я тут.

– І все ж таки завтра я піду на радіо. Попрацюю, бо з цими серцевими нападами страшенно скучив за роботою.

– Отже, в лікарню не поїдемо?

– Лікарня скасовується.

– Невже?! Ти добре подумав?

– Так, добре. А тепер дай-но мені відпочити.

– Але ж ти хочеш…

– Хочу, моя Йоланточко, дуже хочу!

– Тоді треба показатися лікареві.

– Ні, не треба. Все буде чудово і без його участі.

Дружина тихесенько зітхнула, покірно схиливши голову, пішла до дверей, однак на порозі затрималася, озирнулась і мовила:

– Якщо чогось потребуватимеш, поклич мене, я негайно…

– Все буде добре, Йоланточко, не переймайся. Добраніч.

– Добраніч, Анатолю, мій любий.

Ну, от і все.

Спочатку він прислухався до тихесеньких кроків дружини, що віддалялися. Потім перевернувся на спину, заплющив очі й спробував заснути. Проте не зміг, як не старався.

«Але ж ти хочеш…» – мовила Йоланта. Він не дав дружині договорити, прекрасно розуміючи, до чого вона веде: «Але ж ти хочеш зустріти своє п’ятдесятиріччя! Знаю, що хочеш!.. Ой, до чого ж хочеш». А до п’ятдесятиріччя іще два місяці з хвостиком прожити треба. А тут ці серцеві напади. Напад за нападом, напад за нападом…

Цікаво, це у нього вікове чи-и-и… не вікове?! З одного боку, дід Федір Власович з бабкою Марфою Юхимівною прожили достатньо довго, та й матусенька у Києві жива, хоч і не зовсім вже здорова, – але то вікове. Куди ж це годиться, щоб діти раніше від батьків помирали?! Нікуди не годиться! Отож нема чого вигадувати. П’ять десятків років – це не вік, а серце…

Ну так, минулої осені у нього не простий інфаркт стався, тоді навіть до клінічної смерті дійшло. Тим не менш, з того світу його витягли! Хіба ж дарма він стільки часу на лікарняному ліжку провалявся?! Що ж до весняного рецидиву, коли він вийшов на радіо буквально на кілька днів… Ну, а хіба при інфаркті рецидивів бути не може?! Ще й як може.

З іншого боку, невідомо, як склалася доля тата Василя, який пішов з їхньої сім’ї іще напередодні війни. Коли виникла загроза захоплення Києва фашистами, матуся надсилала йому в Горький телеграми зі слізними благаннями про прихисток. Тато не відповів – але чому? Можливо, пішов на фронт. Можливо, давно вже зник у ГУЛАГу. А як раптом помер?.. Отже, теперішні проблеми з серцем, цілком можливо, передалися йому від тата Василя, чиє прізвище він намагався забути[21].

А може, тато тут ні до чого. Подейкують, є така отрута пролонгованої дії: напоять тебе чаєм чи кавою або намастять якийсь предмет, якого ти часто торкаєшся, і за кілька місяців у тебе інфаркт чи інсульт стається! Й нікому нічого не доведеш. Але тоді це означає, що на нього полюють агенти КДБ. Звісно, втечі сюди, до Великої Британії, йому не пробачили. Тим паче у творче відрядження до Лондона у далекому 1969 році він виїхав нібито заради збирання й вивчення матеріалів про ІІ з’їзд РСДРП, але натомість попросив політичного притулку. До речі, сталося це рівно десять років тому, напередодні його сорокаріччя!

Ох, щось неладно з цими круглими датами!..

А й справді, він уже, вважай, ціле десятиліття тут прожив. І за цей час, між іншим, нічого нового в плані літератури так і не зробив. Навіть не дописав той роман, який розпочав іще напередодні втечі. Усе на радіо та й на радіо… А роман не йде та й не йде, хоч плач!..

Звісно, усе це можна пояснити проблемами акліматизації в Лондоні. Щоб спокійно творити, письменникові особливий настрій потрібен. А Лондон – це тобі не Тула й не Київ. Тут атмосфера геть інша, отож і не пишеться.

Тим не менш злі язики вже давно пліткували, що «просто Анатоль» (як він просив називати себе тут, на еміграції) насправді нічого не писав. Що всі опубліковані твори, від окремих оповідань та повісті «Продовження легенди» до романа-документа «Бабин Яр», лише публікувалися від імені відповідального