Читати книгу - "Вовчиха, Ольга Кобилянська"

Зоя прокинулася.

- Я їм подякую. Ніхто нехай не важиться, а то...- і вона перервала.

- Мамо,- успокоювала Санда.- Юзько не йде на війну, що вам бог дав, уже забули?

- Пустота, донько, офіцерам у війну їсти вари­ла! - і, відпихаючи доньку від себе, встала, відійшла і злилася з темнотою саду...

Санда ще посиділа. Дивилась на небо. Пасмо хма­ри, що покривало місяць до половини, кудись ще­зло. Потиху вернула до хати й залізла до свого кута домашньої хати. Над збитою з простих дощок її посте­лею висів темний образець пречистої діви. Вона зсуну­лася на коліна, закрила руками обличчя і, замість мо­литися, плакала.

«Де ти, царице небесна, де ти? Що я кому винна?» І, хрестячися раз по раз три рази, кинулася на постіль. Коли заснула, срібне світло місяця пасмом упало на неї й цілувало її руки. Грубі, спрацьовані, почорнілі, ніким досі не зуважені руки.

* * *

Юзькове весілля відбулося гарно, без пригод. Рано тої днини, як ще лиш світало, вийшла Зоя з невелич­ким клунком із своєї хати й не вертала довший час. Зробила, як сказала. Пішла до Ч. й довго не вертала. Коли пішла Санда по неї, побоюючись, що, може, ма­ти розхорувалася й через те сидить довше в місті, як загадувала, довідалася тут, що її задержала на не­довгий часок знайома пані, щоб виручувала її в до­машній, невеликій міській господарці, бо слуга її виїха­ла на деякий час до своїх родичів у недалеке село. Са­ме в переддень приходу Санди вона вернула. Але не на те, щоб уже лишитися, як звичайно, дома у своєї хлібодайниці, але, навпаки, появилася лиш на те, щоб ви­просити собі в пані дозволу перебути ще днів із вісім у родичів, бо старша її сестра віддавалася і треба бу­ло більшої помочі на такий святочний день. Пані, хоч і нерадо, згодилася, але натомість випросила для себе на той час у Зої Санду, заки не вернеться служанка, і Зоя пристала, бо сама вже квапилася додому.

- Я винагороджу Санді за ті дні,- успокоювала й запевняла Зою, котра рада була в душі, що донька при­була по неї, і вона сама ніби «себе» не верне додому.

- Та нехай буде вже й по-вашому, пані, нехай Санда лишиться за мене, а я кваплюся та й розповім, чому сама без дівчини вертаю. Побоююся, що, як мене не було, сталася не одна шкода...

Але Санда заперечувала, впевняючи, що все в най­кращому порядку і все жде на маму, особливо батько.

Зоя пішла.

В визначений час прибула служанка, і Санда, наго­роджена панею, вернула додому.

Вона не йшла, а летіла. Щось мов гнало нею. Се було вже на початку вересня. Погода тої днини була (се було по обіді) хоч не похмура, але й не ясна. Щось неначе крила в собі для Санди, і Санді було ніяково на душі. Недалеко мала вже вона додому, може, ще з годину й пів ходу, коли нараз саме як ішла пустою стернею, короткою дорогою, вузенькою стежечкою, за­чула над головою вгорі, майже у хмарах, сумний зойк, що врізувався боляче в її серце. Підняла голову й почала шукати очима. Се були журавлі, що ключем одлітали.

«Журавлі,- погадала,- прощаються... сумну свою співанку лишають»,- і, сама не знаючи чого, зітхнула. Станула хвилину, слідячи за відльотною птахою. Сум­ний зойк журавлів неначе турботою наповнив нараз цілу спустілу площінь стернини. Жалібно, високо за собою тягнув душі. «Плачуть, неначе ховають когось, ах»,- перейшло болючою гадкою крізь думку дівчини, і вона пішла далі, опустивши голову на груди. В її го­лові роїлося різне. Що поробляла там мати, що другі поробляли? Її вісім день не було вдома. Давно вже на так довго з хати не відходила. Від часу до часу зді­ймала очі вгору й аж тепер замітила, що повітря незамітно заповнилося вогкістю й через її каптаник добив­ся до її тіла якийсь холод. Але їй уже недалеко додому. От-от вирине їх хата із садочком поза нею й високими зубчастими ворітьми, покажуться вікна, і вона ввійде в подвір’я. І справді. Все виринуло перед нею. На вули­ці не стрінула нікого. Все мов умисне позачинялося в ха­ті, лиш малий якийсь хлопчина, закинувши половину мішка на плечі, гнав дві корови й пару коней поперед себе. Побачивши її, став на хвилину і поважно слідив за нею очима. Коли віддалилась уже від нього кілька кроків, він за нею кликнув:

- Ваш тато помер!

Санда оглянулася... Що, що? Що він казав? Але хлопець пішов далі, і лише мряка ніжним холодним серпанком уклалася на її лице. Вона не йшла, а вже бігла додому. Щось там та мусило бути. Її серце не віщувало нічого доброго. Коли опинилася коло воріт, найшла їх напівотвертими. Порожнеча й дивна тиша обняли її. Коли ввійшла в хату, найшла вже лише саму матір. Почорніла, постарілася на років кілька - сиділа й лущила маківки.

- Ти запізно прийшла, Сандо,- були її перші сло­ва, заки Санда встигла сама слово промовити.- Перед­учора поховали ми тата, вже ти його більше ніколи не побачиш!..

Санда пірвалася за голову і скричала:

- Тату, таточку мій любий, нащо ти лишив сироту?

Кричала так несамовито, як ті, що навіки утратили свій розум...

Відтак одлежала шість неділь тяжкої хвороби.

* * *

Два роки обробляла ще Санда землю одними свої­ми руками. Сапала сама, орала сама, паринувала, жа­ла, косила. Їздила кіньми, складала стоги, молотила, з лісу дрова привозила, одне слово, земля Жмутів лиш її руки від смерті батька знала.

Брати відокремилися, мати лиш за саму легку хат­ню роботу береться, а Санда лиш десь-колись нею за­ймається. Челядинську роботу вона на себе перебрала, Зоя зсихає, горбиться, а коли що з поля продається, бере гроші від доньки і швидким, спішним, переляканим хо­дом біжить із ними до банку до Ч.

По двох роках продали коні, корови, телята, й їм лишилася одна коза. Поля Санда не обробляє, як дав­ніше. Лише стільки, що коло хати, то що для них обох потрібно. На всіх інших нивах колишеться трава. Її не косить уже Санда. Її косить за гроші, мов чужий,- Ми­кола.

Юзька бачить Зоя в себе рідко. Коли перший раз по весіллю привів і жінку з собою, вона не позволила невістці поцілувати її руку. «Для офіцерів у війну з