Читати книгу - "У пущі, Леся Українка"

Річард

Роса блищить на кожній бадилині,

а діамант на дорогих оздобах:

обоє - божий дар.

Магістер

І се не доказ.

Річард

Я мав сказать: якби той діамант

покласти на розпутті або в церкві,

то кожний би на нього міг дивитись,

як на росинку.

Органіст

Наша церква вбога,

щоб купувать коштовні діаманти…

Магістер

Колеги, ми відбилися від теми.

Почнім ab ovo 41 і приймім ad hoc 42

без доказу, що і скульптура вічна.

Можливо, майстре Річарде, що справді

як скульптор ви тут перестали жити.

Річард

То чи не краще б і зовсім умерти?..

Магістер

(не зважає, провадить спокійно далі)

Як анатом, ви даєте освіту

молодикам, що, може, переважать

колись вас таланом, і ваша праця,

марудна і невидна, приготує

розцвіт блискучий хистові в громаді,

коли для того слушний час настане.

Тим способом ви станетесь, колего,

невидним підмурівком храму хисту.

Річард

Гадаєте, що людські душі камінь,

що можна їх на підмурівки класти?

Гадаєте, що тільки людське тіло

боїться смерті, а живій душі

конать не страшно?

Магістер

Віра нас навчає,

що в нас душа безсмертна.

Річард

Ох, магістре!

я в теє вірив, та тепер я бачу,

що можна й душу задавити. Навіть

раніш від тіла.

(Відходить трохи набік і схиляється до лутки вікна, захоплений жалем.)

Магістер

(не дивлячись на Річарда)

Хто ж у нас, колего,

тут душу давить? То в чужих краях,

а в нас, в Род-Айленді, не накладають

ярма на душу. Ви скажіть сами:

хіба ви тут яку неволю знали?

Прийшли по волі й живете по волі.

Річард здригається при останніх словах.

Органіст

(нишком)

Лишіть його, магістре, він тремтить,

немов струна розстроєна.

(Голосно.)

Магістре,

мені додому час, а там і в церкву,

бо треба репетицію зробити.

Чи разом підемо?

Магістер

Ходім, колего.

Органіст

Приходьте, майстре, згодом я заграю

вам Stabat mater, 43 що колись вам так

сподобалась.

Річард

Спасибі, тільки я

проситиму, щоб Requiem 44 заграли.

Органіст

Та не журіться, майстре, далебі!

Річард

Я не журюсь…

Органіст

Ну, прощавайте, майстре!

Магістер і органіст подають руки Річардові і подаються до дверей.

Магістер

(на відході)

А диспут ми колись докінчимо.

Магістер і органіст виходять. Річард хвилинку стоїть сумний, далі швидко підходить до вікна, одчиняє його й гукає.

Річард

Колего Брайд! Шановний органісте!

Органіст

(підходить до вікна)

Що, майстре?

Річард

Чи ви знаєте ту пісню

малесеньку про коника в траві:

скрипів-рипів, ніхто його не слухав,

а вмер - забули. Там такий і приспів:

«Ой горе-горе, коника забули!»

Органіст

Се ж проти чого ви мене спитали?

Річард

Ні проти чого, так. Се пісня лепська.

Органіст

Я органіста - не співець. Прощайте!

(Ображений відходить геть.)

Річард

Колего Брайд!.. Не слухає… розсердивсь!

Не хотячи, образив я людину.

Не зрозумів він… Та хіба се вперше,

що тут мене не розуміють люди?

Та й нащо розуміти їм? Вони

мені дали притулок, працю, спокій

і… справді, волю. Хто ж із того винен,

що в мене в грудях серце неспокійне,

що попалив його якийсь вогонь,

до варива та печива нездатний,-

він, може б, міг на олтарі великім

палить великі жертви всепаління…

Та де ж ті олтарі? Я наче бранець,

що на чужій землі шанує бога,

нікому не відомого в країні…

(Задумується. Потім дивиться в вікно.)

Мов примеркає… Тінь лягла від пущі…

Он там дорога стрічкою біліє…

Щось мріє, наче хтось іде чи їде…

Отак і я прийшов сюди колись…

Тяжкий був шлях, не витримав би Деві…

(Співає впівголос.)

«Куди ви зібрались так пізно в дорогу,

мій Річарде, добрий мій пане?» -

«Моя королево, моліться ви богу,

то легше на серці вам стане».-

«Ніч темна на морі,- пождіть хоч до рана,

мій Річарде, добрий мій пане…»

(Перестає співати.)

Забув слова, а голос пам’ятаю,-

бувало, часто батенько співав…

А мати ненавиділа балади…

(Співає.)

«Куди ви зібрались так пізно в дорогу,

мій Річарде, добрий мій пане?»

(Знов перестає.)

Як тут раптово западає вечір…

Чого воно? Бувало, так і в пущі…

Ніколи не забуду того шляху…

(Співає.)

«Ніч темна на морі,- пождіть хоч до рана,

мій Річарде…»

(Уриває, приглядається в вікно, далі схоплюється, придивляється пильніше на дорогу.)

А справді їде хтось?

Сюди? Здається… та невже?.. Мій боже!

Се Джонатан!

(Кидається до дверей, стрівається з Джонатаном, вони падають один одному в обійми.)

Мій друже! Джонатане!

(Заходжується коло Джонатана, саджає його поза столом і частує, витягши дещо з шафки їсти й пити.)

Сідай же, брате, відпочинь, приймайся!

Ти ж, певне, довго проблукав у пущі!

Тяжка дорога?

Джонатан

Ні, тепер не дуже,

за стільки часу вторували люди.

Таки ж минуло вже немало років,

як ти покинув нас.

(Придивляється до Річарда.)

А все, здається,

ще б не пора тим рокам стільки срібла

на чорні кучері твої покласти.