Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

браму замку. Тепер він листовно сварився зі своїми повірниками й напосідався на орендарів, гаючи на ті листи цілі дні. Адво­кати й судові виконавці, коли мали справу до баронета, могли зустрітися з ним тільки через посередництво Стрічок, які приймали їх під дверима до кімнати ключниці, що містилася біля чорного ходу; так у баронета додавало­ся щоденного клопоту і заплутувались його стосунки зі світом.

Можна собі уявити, як взірцевий, коректний джентль­мен Пітт Кроулі злякався, коли до нього дійшла чутка про те, що його батько здитинює розумом. Він весь час боявся, що Стрічки стануть його другою мачухою. Після першого й останнього приїзду в Королевине Кроулі батькового імені більше не згадували в Піттовій пристойній, вишуканій сім’ї. Це була родинна таємниця, і всі з жахом обминали її. Щоправда, графиня Саутдаун, коли проїздила в кареті повз баронетову садибу, часом кидала за браму свої найкрасномовніші брошури - такі, що від них у кожного волосся б стало сторч на голові,- та й місіс Б’ют із па­сторського дому щоночі дивилася у вікно, чи не здіймає­ться червона заграва над берестами, за якими ховався замок, чи не горить садиба. Сер Дж. Уопшот і сер Г. Фадлстон, давні друзі дому, не захотіли сидіти з баронетом на одній лавці під час квартальної сесії суду, і коли в Саутгемптоні, на Гай-стріт, той розпусник простяг до них свої немиті руки, вдали, що не помічають його. Але на старого ця образа не подіяла: він сховав руки в кишені й зарего­тав, залазячи назад до своєї карети, запряженої четвери­ком. Так само він реготав з брошур леді Саутдаун, рего­тав зі своїх синів, з усього світу й зі Стрічок, коли вони сердились, а сердилися вони дуже часто.

Міс Горокс перебрала на себе обов’язки ключниці в Королевиному Кроулі й велично, суворо керувала всією челяддю. Слугам вона звеліла величати її «мем» або «мадам», а одна молоденька посудниця, що хотіла вислужитися, на­зивала її тільки «міледі», і ключниця жодного разу не поправила її.

- Були кращі за мене леді, а були й гірші, Естер,- казала міс Горокс у відповідь на лестощі своєї улюблениці.

Так вона порядкувала й командувала всіма, крім свого батька, хоч і до нього ставилася зверхньо, вимагаючи, щоб він виявляв більше поваги до майбутньої дружини баронета. Вона й справді з великим задоволенням репетиру­вала цю приємну для себе роль, на втіху баронетові, якого розважало її величання та її гримаси: він годинами рего­тав, спостерігаючи, як міс Горокс намагалася наслідувати манери великосвітських дам. Старий божився, що диви­тись, як вона вдає з себе шляхетну пані,- краща розвага за будь-який театр. Він змушував її вбиратися в одну з придворних суконь першої леді Кроулі, присягався, що та сукня їй дуже личить (з чим міс Горокс цілком пого­джувалась), і лякав, що негайно повезе її до двору в ка­реті, запряженій четвериком. Вона порпалася в шафах обох покійних леді й на свій смак перекроювала та пере­шивала на себе убори, що залишились після них. Їй дуже кортіло заволодіти і їхніми коштовностями та оздобами, але старий баронет замкнув їх у своїй шафі, і міс Горокс не могла ні хитрощами, ні ласкою виманити в нього клю­чі. Відомо й те, що коли вона залишила Королевине Кро­улі, там через кілька днів знайшли її зшиток, з якого вид­но, що вона тайкома докладала великих зусиль, щоб на­вчитись писати, а надто підписуватись, як леді Кроулі, леді Бетсі Горокс, леді Елізабет Кроулі і т. д.

Хоч добрі люди з пасторського дому ніколи не показу­валися в замку й цуралися його власника, жахливого, зди­тинілого старого розпусника, а проте вони знали геть усе, що там робилося, й з дня на день чекали катастрофи, якої дуже хотіла й міс Горокс. Але втрутилася заздрісна доля й перешкодила їй отримати винагороду, яку цілком заслу­жила її чиста й безкорислива любов.

Одного разу баронет застукав «її милість», як він жар­тома називав міс Горокс, у вітальні біля старого, розладна­ного фортепіано, до якого ніхто не торкавсь відтоді, як Бекі Шарп вигравала на ньому кадрилі. Вона сиділа з дуже вро­чистою міною і на весь голос скавуліла, намагаючись наслі­дувати те, що колись чула. Молоденька посудниця, дого­джаючи господині, стояла поряд, захоплено кивала головою й вигукувала: «Ловко, мем, господи, як ловкенько!» - точнісінько так, як вигукують підлесниці у великосвіт­ських салонах.

Побачивши ту сцену, баронет, за своєю звичкою, зарего­тав на все горло. Протягом вечора він разів з десять зма­льовував її своєму дворецькому, що вельми не подобалося міс Горокс. Він тарабанив пальцями по столу, наче по кла­вішах музичного інструмента, й пищав, наслідуючи її спів. Він божився, що такий чудовий голос треба обробити, і нахвалявся найняти їй учителя співу. Міс Горокс не бачила в цих словах нічого смішного. Сер Пітт того вечора був дуже веселий і випив зі своїм приятелем дворецьким хтозна-скільки рому. Було дуже пізно, коли відданий приятель і служник відвів свого пана до спальні.

 

 

Через півгодини після того в будинку зчинилася велика метушня. У вікнах старого порожнього замку, де господар звичайно займав тільки дві чи три кімнати, раптом засві­тилося. Служник помчав верхи на поні в Грязьбері по ліка­ря. А ще через годину (і це зайвий раз показує, як добре достойна місіс Б’ют знала, що робилося в домі баронета) та леді, в капорі та в дерев’янках, велебний Б’ют Кроулі і його син Джеймс побігли парком до замку й зайшли туди відчиненими парадними дверима. Минувши передпо­кій і малу оббиту дубовими панелями вітальню, де на столі стояли три чарки й порожня пляшка з-під рому - свідки баронетового бенкету,- вони вскочили до кабінету господаря й застали там міс Горокс, злочинницю в стріч­ках, що з в’язкою ключів у руці гарячково пробувала віді­мкнути шухляди. Вона перелякано зойкнула і впустила їх, коли на неї з-під чорного капора блиснули очі місіс Б’ют.

- Гляньте сюди, Джеймсе і містере Кроулі! - крик­нула місіс Б’ют, показуючи на розгублену чорнооку міс Горокс.

- Він сам дав їх мені, сам дав! - заремствувала та.

- Кажеш, сам дав, мерзенна тварюко? - загорлала місіс Б’ют.- Будьте свідком, містере Кроулі, що ми за­стали цю ледащицю на місці злочину, вона крала май­но вашого брата! Її повісять, я завжди казала, що її по­вісять!

Смертельно налякана Бетсі Горокс упала навколішки й заплакала. Але, як відомо, справді добра жінка ніколи не квапиться прощати, і приниження ворога завжди спов­нює