Читати книгу - "Танго, Іван Іванович Білик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що ти плещеш, мучачо? — сонним голосом буркнув Сергій.
— Ой, сеньйоре начальник, я серйозно вам кажу. Маттео — небезпечна людина. Він сьогодні копирсавсь у вашому рюкзаці.
Ряжанка звівся на лікті.
— Коли ви пішли вранці з робітниками, а погоничі погнали лам на пашу, я став мити свого джипа. Подався до річки, але потім згадав, що в наметі у вас лежить моя гумова торбина, якою дуже зручно носити воду. Я й повернувся. Маттео перед цим сидів під машиною. А тепер його не було ніде. Заглядаю до намету, а він став навколінця й нишпорить у вашому мішку, сеньйоре начальник. Що б він міг там шукати?..
— Геть звідси! — гаркнув Сергій і був би вдарив шофера, коли б той не відсахнувся.
Буено кулею вискочив надвір, а за хвилину до намету просунулись атлетичні плечі Матвія Коляди.
— Ти ще не спиш, шефе? Сергій не відповів.
— Тут у тебе мій сидір лежить. Мене сьогодні розвезло, як той гречаний вареник, так я забрався до тебе в халабуду. Тут холодок, а наша юрта на самому сонці стоїть.
Він забрав свій мішок і засміявся.
— Циганська подушка, тверда, мов учорашня галушка! Пух, як обух!
До чого ж підлий індіянин! Ти ба, людину з ревнощів обплювати ладен. Виходить, неспроста кажуть, що їх треба стерегтись: лукаві, мов лисиці… Шкода, не хряснув, гада, по мармизі.
Розділ 8
Сергій Ряжанка працював, як віл. Прокидався задовго до сходу сонця й при каганці починав готуватися до чергового маршруту. Віддавав розпорядження колекторам, координував їхні пошуки, радився з техніком-геологом Мігуелем. А з першими променями сонця сам у супроводі двох робітників вирушав у гори.
Старий табір біля великого озера вже давно довелося залишити.
В його околицях не знайшлось нічого такого, що б свідчило про близькість уранової руди. Радіаційний лічильник Гейгера неначе зіпсувався. Сергій кілька разів перевіряв, чи не розбивсь він і справді, але варто було піднести до нього контрольну капсулу з порошком уранового ізотопу, як він оживав.
Марна робота не приносила насолоди. Сергій дедалі ставав мовчазнішим і відлюдькуватішим. Люди бачили цю зміну й уникали залишатися з ним наодинці. За ввесь день не промовляв до своїх двох помічників-індіян і десяти слів. Та й вони не виявляли особливої балакучості. Старий похмурий Хесус час від часу довбав киркою у тому місці, де йому вказував рукою Сергій, а молодий, Хорхе, так само мовчки тягав за плечима важкий рюкзак, натоптаний пробами скель і мінералів. Були в тому рюкзаку й уламки апатитів, і блискучий сірий галеніт, і червонувата залізна руда, навіть пісок з яскравими маковими зернятками — золотом. А того, що шукала експедиція, — не було.
Увечері Ряжанка повертався незадовго до заходу сонця. Коли смеркало, сідав у наметі біля каганця й систематизував те, що зробили за день усі маршрутні групи. Виходила складна й докладна геологічна карта чималого району, на якій рясно одна до одної тулились умовні позначки недоторканих скарбів цієї злиденної країни. Але гер Мільх вимагав од експедиції не карти, а урану. Ураном же тут і не пахло.
Та не це злило Сергія, Він знав: рано чи пізно уран знайдеться. В цьому переконувала його інженерна логіка. Одного разу несподівано насіпався Ряжанка на Буенавентуру:
— Навіщо ти найнявся сюди на роботу?
Бідолаха був просто спантеличений таким запитанням і не зразу знайшов, що відповісти.
— Сеньйор начальник незадоволенні мною? Але ж тут дороги такі, сеньйоре начальник… Зовсім немає доріг. і машина старенька…
Сергія ще більше розізлила така відповідь.
— Ти знаєш, за чим ми сюди приїхали, питаю?
— Знаю, сеньйоре начальник. Шукати золото й різні метали, сеньйоре начальник.
— Золото, кажеш? Золото?.. Дурника із себе клеїш? Я тебе питаю: навіщо найнявся в експедицію? Ти ж дуже ідейний. Онде знаєш навіть, навіщо живеш на світі! Ідейний?
До намету зайшов Матвій Коляда.
— Як багато грому, моя баба казала, — дощу не буде.
Це він вимовив по-українському. Буено блимнув на нього й задки вийшов надвір.
— Чого ти розходився, шефе? Краще б горілки напився. А то й сам не п'єш і нам не даєш, сакраменто, донерветер!
— А ти що, Матвію, горілку пити найнявся? Коляда зареготав:
— Ну чого ти й на мене? Що я — проштрафився?
— Я питаю в цього індіянина, нащо він найнявся сюди на роботу.
— Ну то й що він тобі?
— А нічого. Може, ти мені скажеш?
— Про цього Буено?
— Ні, про себе.
— А що тобі сказати?
Коляда на мить розгубився й перестав посміхатись. Розмова набувала неприємного відтінку. Навіщо було заходити сюди? От дурний, сам напоровся… Але ж сказати щось треба.
— Слухай, шефе Ми з тобою одного роду-племені, донерветер! Чого ти передо мною приндишся?
— Не викручуйся. Я питаю: ти знав, куди наймався?
— А що мені знати? Як казав один румун-емігрант — нам би цуйки та жінки-буржуйки. А там — хоч вовк пасися. Отак-о!
Він припалив сигарету від каганця й вийшов. Вогник блимнув і погас, але Сергій не встав, щоб засвітити знову. Збудження, яке охопило його щойно, раптом змінилось цілковитою байдужістю. А й справді, чого сікатися до людей із дурними запитаннями? Вони нічого не знають. Або ж прикидаються.
Ряжанка встав і почовгав надвір. Біля вогнища сидів Хесус із рушницею на колінах. Поруч розляглись Хорхе та Буено. Угледівши Сергія, водій підвівся й повільно відійшов геть. Ряжанка підсів до вогню й раптом упритул запитав Хорхе:
— Ти, мучачо, знаєш, що ми тут шукаємо?
— Знаю, сеньйоре. Золото інків.
Скосовані очі Хорхе дивились у полум'я.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танго, Іван Іванович Білик», після закриття браузера.