Читати книгу - "Зворотний зв’язок, Ігор Маркович Росоховатський"

Пісня?

Вона вже стихла, а показники змінюються. Час робити висновки, потрібні для наступних дій.

Я згадав ще про одного, безмовного учасника події, на об’єктивність якого можна покластися. Комп’ютер — штучний мозок. Я сказав у мікрофон:

— Потрібна порада. Оцінюй стан хворого і дієвість програми.

Індикатор на виході засвітився блакитним вогником. На екрані з’явилися цифри і слова: “Стан хворого покращав. Оцінка за шкалою Войтовського — 11(9)4. Модуляцію знайдено”.

Мене била нервова лихоманка. Що врятувало його? Пісня? Голос матері? її присутність?

Звичайно, кожному приємно вірити, що його можуть урятувати ласка матері, руки коханої. Віра інколи допомагає одужанню. Чим приємніша казка, тим більше я повинен берегтись її. Я повинен не вірити, а знати, що відбувається.

А відбувалися цілком реальні явища. Мені здається, що вони надприродні, загадкові. Однак вони підтверджуються показниками датчиків і комп’ютера, режимом роботи модулятора. Отже, вони є насправді. Просто їх треба пояснити. Знайти причину. І вона має бути не казкова, а така, яку можна математично описати.

Згадаймо: було прохання. Була пісня — музика і слова. Звукові хвилі. У певному ритмі…

А що ж ти шукав, дурню? Чого тобі не вистачало для визначення модуляції? Даних потужності поля? Частоти імпульсів? Та ні ж! Розташування їх між паузами. Тобі треба було визначити ритм — і ти його визначив! Можливо, ти забув просту істину? Ритм — основа усіх процесів організованої системи. Основа життя в будь-якому його прояві. Інакше й не може бути у природі, до ритмів якої пристосовується організм. Будь-яка хвороба — порушення ритму. Відновлення його — одужання.

А в світі, що створила довкруги себе людина, найвищі, найдуховніші прояви ритму — музика. Вона супроводжує людину з дитинства. Майже у кожного є улюблена пісня, улюблена музика. У чому причина вибору? Перші ритми і першу музику людина чує ще до народження, в материнському лоні. Це — звуки серця матері. Вони на все життя стають визначальними для сприймання ритмів світу, в тому числі — музики, пісні… Отже, і ритми улюбленої пісні співзвучні з біоритмами організму…

Стривай! Я роблю помилку. Сама тільки музика не вплинула б на хворого. Я шукав ритм, щоб дати завдання машині. Вони могли б подіяти так на хворого тільки через команду комп’ютера, що керує модулятором… Але накази йшли від мене…

Я намагаюсь до найменших подробиць згадати все, що сталося тут в останні години. Пісня… я віддаю команду про зміну програми з четвертої… На яку? Я сказав: “Змінюю програму”. Потім почав думати, вираховувати… І пісня лунала, і комп’ютер, що шукав модуляції, підкорився моїм словам про зміну програми. Він, можливо, почав аналізувати ритми пісні, взявши її як програму. А чи він не ввів якийсь із них у модулятор? Можна перевірити це припущення.

— Ритм, якого я шукав, був у пісні? — кажу в мікрофон.

— Так, — засвітилося на екрані. — Ось його формула.

Я важко встав із стільця, захитався…

Чиїсь руки підтримали мене.

— Вам погано, лікарю?

Знову я забув про цю жінку, матір Командира.

— Вам треба відпочити…

А мені почулося насмішкувате: “Що, друже, замучився ти з хворими?”

Багато б я дав за те, щоб спитати в нього негайно:

— Я завжди усвідомлював, що ти незвичайна людина. Мені відомо, що знання твої величезні, а вміння робити незвичайні висновки — дивовижні. Я нічого не питав у тебе на плато Сипон, коли ти вивів нас з пекла. Я пам’ятаю твій жарт після того, як ми повернулися живі і майже неушкоджені з Венери. Але тепер, хворий, конаючий, невже ти міг передбачити це все? Шукати разом зі мною вихід, коли я розповів тобі про свої труднощі, про те, що я не можу знайти ритму?

Ти згадав улюблену пісню і висунув божевільну гіпотезу про те, що любов до пісні залежить од електромагнітних ритмів організму? Виходить, це ти, а не я і не комп’ютер, керував цим незвичайним дослідом… Ти й це зміг? Ти, Командир…

Зубчаста лінія горизонту була ніби залита кров’ю. Сонце сідало за обрій, кидаючи на землю останні промені. Він стояв біля ніг гігантських статуй і озирався навколо. Невиразно відчував: тут щось змінилось. Але що саме?..

Він був археологом. Його худорлява постать здавалась молодшою, ніж обличчя — коричневе, обвітрене, із стомленими очима. Коли був тут уперше, його просто називали Михайлом. То було п’ять років тому. Він готувався до захисту дисертації, а Світлана навчалася на останньому курсі. Вона тоді сказала: “Це потрібно для дипломної роботи”, — і він домігся, щоб її включили до складу експедиції.

Михайло Григорович вдивлявся в гігантські фігури статуй, намагаючись пригадати, біля якої з них Світлана мовила: “Мишко, важко кохати такого, як ти…”

“Що тут змінилось? Що могло змінитись?” — запитував він у себе, оглядаючи бархани і пригадуючи усе, що тоді відбулося.

Вирушаючи в третю мандрівку до залишків стародавнього міста, чотири учасники археологічної експедиції відстали від каравану і заблукали в пустелі. І тоді вони випадково знайшли ці дві статуї. Фігура чоловіка була трохи вищою, ніж жінки. Запам’яталось його обличчя — грубо вирізьблене, майже без носа, без вух, з широким проваллям рота. Тим більше незвичайними, навіть неприродними на цьому обличчі здавались чітко окреслені очі. В них можна було роздивитись ромбічні зірниці, синюваті прожилки на райдужній оболонці, твердий гребінець вій.

Фігури статуй вражали своєю асиметрією. Тулуб і руки були дуже довгими, ноги — короткими, тонкими, взутими у черевики з розтрубами.

Як не сперечались між собою учасники експедиції, встановити, до якої культури й епохи належать ці статуї, не вдалося.