Читати книгу - "Діти морських туманів"

Коли ми вже з несамовитою швидкістю, мов вітер, мчали мотоциклом до Булоні,— так, що мені довелося обома руками вчепитися за ручку сидіння, — я призналася сама собі, що і мене охопило радісне хвилювання. Справді, а чом би й мені не полюбити Норвегію? І коли ми досягли набережної, «Табор» таки здався мені сліпучо прекрасним кораблем!

Я не раз у своєму житті відвідувала з дідом судна в порту і навчилася, як кажуть, пізнавати «душу» великих морських кораблів. Цей корабель з надбудовою-рубкою, із струнким корпусом, чорним димарем, оперезаним двома яскраво-синіми смугами, з вузькими переходами, пофарбованими білою, як сніг, фарбою, з поручнями, з червоного дерева дверцятами кают і барвистими маленькими фіранками, які прикрашали ілюмінатори, — ті фіранки я встигла помітити, поки видиралася з палуби на палубу слідом за Яном, — так, цей «Табор» був чудовий, наче різдвяна скандинавська сага.

— Як у тебе з англійською, нічого? — раптом поцікавився Ян, коли ми вже добиралися до верхньої палуби.

— Сподіваюсь, — відповіла я. — Два роки тренування, зубріння і розмови з дідом — це ж чогось та варте, як ти гадаєш?

І ось, переступивши останній поріг, ми опинились у великій каюті, безумовно, найрозкішнішій і найпросторішій на всьому кораблі. Голос Яна лунає збуджено, невимушено, сердечно — але по-норвезькому! (Треба буде чекати перекладу…)

— Добрий день, мосьє! Мене звуть Єф Нільссен, я з Бергена. Прибув сюди за дорученням морського комерційного посередника по донесення на завтра. Дозвольте відрекомендувати вам: Фанні Ле Марруа, внучка французького капітана далекого плавання. Без неї і без її діда я не говорив би зараз з вами вашою рідною мовою. Та прошу зауважити, що Фанні не знає по-норвезькому й десяти слів!..

Голосний вибух сміху. Троє чоловіків підводяться і подають нам руки, три легких поклони, які адресуються вже тільки мені. Диван у кутку, крісла навколо низенького стола, заставленого недопитими чарками, пачками сигарет, заваленого іноземними журналами. У одного з офіцерів на рукаві синього морського кітеля — чотири золотих галуни, у другого — три, у третього — тільки один. У всіх дуже голубі очі, дуже біляве волосся, обвітрені і обвіяні морозом та вітрами обличчя. їхні довгі постаті височать наді мною, такою маленькою-маленькою поряд із ними, але в кожному з них я почуваю щось братерське, рідне і водночас ласкаво-іронічне. Боже, як же Ян схожий на них, як почувається, що вони одної крові, одного роду-племені!..

У мене забирають плащ, садовлять у крісло, питають, що я питиму. По-англійському, певна річ, але вони розмовляють не дуже швидко, щоб я розуміла. Невже Ян у своєму блискучому вступному слові, виголошеному по-норвезькому, міг сказати про мене щось, чого він мені не переклав? Коротко кажучи, я все розумію, і мене розпирає гордість від того, що я розумію їх і можу теж відповісти по-англійському.

Ось капітан підносить склянку й каже, дивлячись на мене:

— Skoll!.. [2]

Я теж піднімаю склянку і усміхаюсь йому:

— Skoll!..

Усі в каюті всміхаються, крім Яна. Я раптом помічаю, що його очі, які досі невідривно й тривожно дивилися на мене, тепер прояснюються. Може, він боявся, що я розгублюся, злякаюсь? Що йому доведеться червоніти за мене на цьому кораблі, який є часточкою його батьківщини? Певно, так, бо тепер у нього дуже вдоволений вигляд.

Перші хвилини промайнули. Ян знову заговорив мовою Нансена і зробив це так легко й невимушено, що я була просто вражена. Він розмовляв по-норвезькому майже так само швидко й вільно, як і по-французькому. Поступово у мене з'явилося відчуття, ніби між Яном і цими трьома офіцерами виникла якась мимовільна чудова злагода і взаєморозуміння: то була Норвегія в мініатюрі, у якій не було місця для мене, з якої мене було виключено.

О, звичайно, не навмисне, несвідомо! Просто це був невидимий бар'єр мови, крові, звичаїв… Я думала, що зможу подолати його, прогнати геть, та ба! — ось тепер він дався взнаки з новою силою. Я наштовхнулася на нього, як на непробивний кам'яний мур.

За мить я побачила, як Ян і ще двоє офіцерів підвелися й рушили до виходу.

— Нікуди не йди, Фанні! Нам треба пошукати log-book, — кинув мені Ян.

Але хвилини минали за хвилинами, а вони все не верталися. Зрештою, втомившись підтримувати з капітаном розмову, в якій незабаром вичерпалися ті рідкі теми, що могли бути спільними у командира великого норвезького корабля і маленької вчительки французької школи, я, мобілізувавши всі свої знання англійської мови і підвівшись з крісла, промовила:

— Many thanks, captain. I will now find out where Jef Nilssen is and what he intends to do.

(Щиро дякую, капітане. Я хочу тепер розшукати Єфа Нільссена і спитати, що він збирається робити далі).

З боку вузького переходу вздовж надбудови до мене долинули вибухи сміху, грубуватого й гучного, як перестук кремінців на березі моря. Ідучи на ці звуки, я наблизилась до каюти, де Ян і ті двоє офіцерів сиділи навколо бортового журналу, грубезного зошита, в якому докладно занотовувалося повсякденне життя корабля. Зошит було розгорнуто на незаймано чистій сторінці, тут же поряд лежало дві авторучки, стояли попільничка і склянки, наповнені холодним молоком. Морське донесення, що його мав доставити Ян, звичайно, не було просто химерою, і, наскільки я могла судити, ці троє чоловіків робили цю нудну роботу залюбки! Хоч я не розуміла жодного слова з того, про що говорилося в каюті,— досить було побачити Янове обличчя: воно так і сяяло від задоволення. Здавалося, дитина після довгих місяців розлуки знову знайшла своїх братів…

Коли я показалася на порозі каюти, Ян вигукнув, ніби перепрошуючи:

— Я зовсім забув про тебе! Даруй, я ж бо не звик, щоб ти супроводила мене на борту корабля… Хочеш, я принесу й тобі склянку молока? Ти сідай ось тут, подивишся, як ми працюємо. Морське донесення — це не просто формальність, запевняю тебе. «Табор» був добряче пошарпаний штормом у Середземному морі. Палуба й місток були геть залиті водяними валами, і судно на два дні