Читати книгу - "Україна та Росія. Як брати горщики побили"

«черкасским воровством». Зауважмо, що слово «вор» у тогочасній російській мові мало скорше значення «політичний злочинець», «злочинець, що виступає проти государя» (не важливо, просто не сплачуючи податків, зірвавши бунт, як «вор Стенька Разін», або ставши на шлях жахливого для Москви самозванства, як «вор Гришка Отрепьев» чи «враноподобный Тушинский вор», тобто Лжедмитрій ІІ). Для звичайних кримінальних злодіїв уживали старе руське «тать».

«Черкасское воровство» являло собою загони уходників — сезонних мисливців та рибалок, які зрозуміли, що вигіднішим є грабунок міст та сіл на прикордонні Московської держави. Царські воєводи повідомляли в Москву, що черкаси «приходят беспрестанно военым извычаем на все порубежные города, бьют и грабят, и до смерти побивают и станичников, на Донец приходя из Киева, и из Черкасс, и из Переяслава, грабят и до смерти побивают». Добряче далися взнаки гарнізонам міст Брянщини та Воронежчини отамани Білик, Баран, Гусак, Денис Солепський. Останній 1590 року вдав, ніби збирається служити царю і разом із загоном козаків прийшов до Воронежа. Вночі «вори» підпалили місто, вбили воєводу і багатьох його людей і пограбували мешканців. Є дані, що козаки часто діяли з відома річпосполитської адміністрації, з котрою ділилися награбованим. Тому неважко зрозуміти, чому московські воєводи надзвичайно обережно ставилися до козаків, котрі з'являлись на підконтрольній їм території. Хто — хто, а ці воєводи дуже здивувалися б, якби хтось сказав їм, що черкаси і тогочасні росіяни — це те саме…

На початку 1590–х років значна частина запорожців узяла участь у приватній війні Криштофа Косинського проти князя Василя Острозького, і їхній тиск на прикордоння з Московською державою знизився. Проте цікаво, що й Косинський був добре відомий у Москві: на початку 1592 року він відправляв туди посольство, пропонуючи свої послуги Борисові Годунову в боротьбі проти татар за умов відповідної плати. Фактично пан Криштоф став першим козацьким гетьманом, котрий розпочав переговори з московським урядом і направив послів до Москви. У відповідь Годунов прислав козацькому гетьманові та його соратникам Яковицькому, Бистрицькому, Саську, Федоровичу, Кизиму, Косовському, Холмському і Федорову (останній, можливо, був росіянином) грамоту з пропозицією здійснювати для нього сторожову службу в степах, за що козакам було обіцяно царське жалування (певна річ, що мова йшла не про російське підданство для запорожців, хоча якісь політичні плани у Косинського, схоже, зародилися саме тоді). Адже одночасно козацьке посольство відбуло на захід — до Золотої Праги, столиці Священної Римської імперії германської нації, де козаки так і не дістали від імператора конкретної відповіді на пропозицію йти служити проти турків до Угорщини. Зрозуміло, лише дуже заангажований історик став би вбачати у цих діях Косинського «пошук зовнішньополітичних орієнтирів» — це був традиційний для козаків того часу пошук «козацького хліба», причому в ситуації, коли уряд Речі Посполитої припинив їх фінансувати.

Після поразки під П'яткою взимку 1593 року Косинський, за словами його головного недруга — старости канівського і черкаського князя Вишневецького, мав на думці справді грандіозні плани «вивернути до ґрунту все пограниччя і нас усіх побити», для чого уклав угоду… одночасно з кримським ханом і московським царем. Татари мали разом із запорожцями йти походом на українські землі, а Годунов нібито надіслав низовикам гроші та сукно на жупани і почав писатися не багато не мало як «царем запорозьким, черкаським і низовським». Останній пункт давно спростував М. Грушевський, звернувши увагу на те, що з часів Івана Грозного російські монархи називали себе царями черкеськими (через відомий шлюб Грозного з черкешенкою Марією Темрюковою) та низовськими (малося на увазі пониззя Волги, а не Дніпра). Проте нічого неймовірного у самому факті переговорів Косинського з сусідніми державами немає, хоча незалежних підтверджень цьому бракує. Зрештою, те, що описав Вишневецький, лише за якихось півстоліття по тому дійсно стане одним з варіантів зовнішньої політики українських гетьманів…

Ще один лідер козацьких воєн кінця XVI століття, Семерій (за старою традицією — Северин) Наливайко, схоже, також підтримував якісь контакти з Москвою. Принаймні рух повсталих козаків 1596 року на схід, за Дніпро, деякими істориками трактувався як бажання перетнути кордон і піти на територію Московської держави. Можливо, так воно і було, хоча зрештою останній ривок повсталих наливайківців, у котрих «земля під ногами горіла», на схід був скоріше жестом відчаю, а не «геополітичним вибором». Утім, як відомо, до московського кордону повсталі не дійшли, а були розгромлені коронним військом під Солоницею, про що пильні прикордонні воєводи одразу повідомили цареві.

Але невдовзі по тому козаки знову нагадали про себе Білокам'яній у надзвичайно промовистий спосіб. Адже з 1603 року на східних кордонах Речі Посполитої розпочалася знаменита епопея самозванців, які ходили на Москву за активної підтримки річпосполитських магнатів та донських і запорозьких козаків. Магнатами (серед яких були українські князі Ружинські, Вишневецькі, Тишкевичі, литовці Сапіги, поляки Мнішки тощо) рухали політичні амбіції, бажання слави і багатств, козаками — можливість добре «підзаробити», а також намагання заслужити собі гідне місце в соціальній структурі Речі Посполитої — мачухи «українського» козацтва (так уважають, наприклад, сучасні українські історики В. Брехуненко та С. Леп'явко). Не відлякнула запорожців і трагічна загибель Дмитрія 11605 року — вони підтримали «царевича Петра», а згодом Дмитрія II («Тушинського вора»), який 1608 року взяв Москву в справжню блокаду. Деякий час у нього під командуванням було до 13 тисяч козаків — запорожців («запорог» або «черкас», як їх називають російські джерела). Фактично вперше покозачення українського населення набуло таких колосальних масштабів — настільки привабливою була перспектива захопити здобич на землях північно — східного сусіда. Багато загонів козаків діяло на свій страх і ризик. Проте дехто збирав великі ватаги на допомогу тому ж таки Дмитрію II («царику», як його називали в Україні) або річпосполитським магнатам, котрі зав'язли у нескінченній війні.

1609 року Річ Посполита офіційно почала війну проти Московського царства, котре вступило в союзницькі відносини з давнім ворогом польського короля Сигізмунда III — його дядьком Карлом IX Шведським. Опріч того, війна проти ослабленого внутрішньою смутою Московського царства надавала змогу відвоювати колись утрачені Литвою Смоленськ та Сіверську землю. Загалом удала для Польщі та Литви війна велася значною мірою силами козаків — їхня кількість перевищує будь — які доти відомі цифри. Так, учасник тривалої облоги Сигізмундом III Смоленська польський шляхтич Самуель Маскевич, автор цікавого щоденника, писав: «С третьей стороны [Смоленська. — Д. Ж.], на восток, где был стан королевский, вверх по Днепру, при монастыре Св. Духа, расположились казаки;