Читати книгу - "Плавучий острiв"

— А наш завтрашній концерт! — додає Себастьян Цорн.

— Ми його дамо по телефону! — озивається перша скрипка, та цей жарт безсилий вгамувати роздратованого запального віолончеліста.

Нагадаємо, що обсерваторія розташована посеред просторого скверу, яким закінчується Перша авеню. На протилежному кінці цієї головної трикілометрової магістралі, що поділяє Мільярд-Сіті на дві частини, музиканти помічають схожу на палац монументальну будівлю, на якій підноситься легка зграбна вежа. Вони вирішують, що там, напевне, міститься міський муніципалітет, адже в Мільярд-Сіті повинен бути, як і скрізь, мер із своїм штатом. Вони не помилились. Саме в цю мить куранти на вежі починають весело видзвонювати, і на легких хвилях вітерця, що поволі вщухає, ці звуки долинають до обсерваторії.

— Слухай-но! Це в ре мажор, — каже Івернес.

- І на дві чверті, - додає Пеншіна.

Дзиґарі відбивають п’ять ударів.

— А обідати? — вигукує Себастьян Цорн. — А спати? Невже через цього негідника Менбара ми маємо ночувати отут, на висоті в сто п’ятдесят футів над землею?

Така перспектива й справді загрожує нашим музикантам, якщо ліфт не визволить їх із ув’язнення. Сутінки в низьких широтах бистроплинні, і осяйне денне світило котиться до обрію, наче випущений із жерла набій. Погляди ув’язнених, сягаючи в неозору далечінь, обіймають лише пустельне море: ані вітрил, ані хмарки диму. За околицею міста в різних напрямках рухаються електричні поїзди, одні прямують до найдальших кінців острова, інші обслуговують порти. О цій годині в парку панує ще жвавий рух. З височини вежі парк скидається на величезну клумбу, де пишним цвітом буяють азалії, клематис, ясмин, гліцинії, пасифлори, бегонії, сальвії, гіацинти, далії, камелії, троянди найрізноманітніших ґатунків. На алеях повнісінько люду; проходжуються і літні чоловіки, і юнаки — не ті випещені дженджики, від яких великим європейським містам сама ганьба, а дужі й ставні хлопці. Жінки й дівчата в платтях переважно солом’яно-жовтого кольору, найчастіш уживаному в місцевості з жарким кліматом; багато хто з них веде на шворках гарненьких песиків у шовкових попонках і гаптованих золотом нашийниках. Вся ця великопанська публіка поволі посувається туди й сюди посипаними рінню доріжками, примхливо розкиданими між газонами. Трохи далі молоді джентльмени з захопленням грають у теніс, крокет, гольф, футбол, а також і в поло[47], сидячи верхи на моторних поні. На галявинках бавляться діти, надзвичайно галасливі американські діти, в яких так передчасно, надто в дівчаток, розвивається індивідуалізм. На добре опоряджених скакових доріжках муштруються кілька верхівців, інші змагаються в зворушливому гарден-парті[48].

В торгових кварталах у ці надвечірні години ще багато публіки. Рухливі тротуари котяться з своїм вантажем уздовж головних вулиць. В сквері обсерваторії, біля підніжжя вежі, безперестанку сновигають люди, чию увагу наші полонені намагаються, не соромлячись, привернути до себе. Пеншіна й Фрасколен кілька разів заходжуються голосно кричати. І їх, напевне, добре чують: на них указують руками, до них долинають навіть окремі слова. Проте ніяких виявів подиву. Перехожих зовсім не дивує, як видно, становище цих симпатичних чужинців, що метушаться на вершечку вежі. А те, що вони чують, — то різні «гуд бай», «гау ду ю ду», вітання й всілякі вияви люб’язності й гостинності. Можна подумати, що людність Мільярд-Сіті попереджена про прибуття чотирьох парижан на Стандарт-Айленд, який вони, завдяки Калістусові Менбару, вшанували своїми відвідинами.

— Вони з нас посміховисько роблять, он що, — каже Пеншіна.

— Еге, й мені так здається, — відповідає Івернес.

Минає година, цілісінька година, а їхні заклики так само марні. Невідступні благання Фрасколена мають не більший успіх, ніж численні прокльони Себастьяна Цорна. Надходить обідній час, парк спорожнів, юрми людей, що сновигали вулицями, потроху зникають. Кінець кінцем це може довести До нестями!

— Безперечно, — каже Івернес, звертаючись до середньовічної романтики, — ми скидаємось на тих невігласів, що їх злий дух затяг у священне місце і що приречені на загибель, бо їхні очі бачили те, чого не повинні були бачити.

— Ось нас і покинули тут помирати з голоду! — додає Пеншіна.

— В усякому разі це станеться не раніш, ніж ми вичерпаємо усі засоби, щоб продовжити наше існування! — вигукує Себастьян Цорн.

- І якщо нам доведеться врешті пожерти один одного, то першим номером піде Івернес! — каже Пеншіна.

— Завжди до ваших послуг, — покірно зітхає перша скрипка, схиляючи голову, щоб прийняти смертельний удар.

В цю мить до, них долинає з глибини вежі якийсь шум. Кабіна ліфта піднімається й зупиняється на рівні помосту. Гадаючи, що з кабіни вийде Калістус Менбар, ув’язнені готуються зустріти американця так, як він того заслуговує…

Але кабіна порожня.

Хай так! Це, так би мовити, лише відкладена партія. Ошукані зуміють знайти ошуканця. А зараз, найголовніше — спуститися вниз, а тому треба негайно ввійти до кабіни.

Це вони й роблять. І як тільки віолончеліст і його товариші опинились у кабіні, вона рушає з місця і менш ніж за хвилину спускає їх на перший поверх вежі.

— Подумати лише, — міцно тупнувши, гукає Пеншіна, — що в нас під ногами не природний ґрун[49]!

Що й казати, час для дотепів обраний слушно! йому ніхто не відповідає. Двері широко розчинені. Всі четверо виходять на дорожній внутрішній двір. Перейшовши його, вони простують доріжками скверу.

Кілька перехожих переганяють їх, інші йдуть навпроти, але ніхто не звертає на іноземців жодної уваги. Фрасколен знову нагадує про розважливість, і Себастьян Цорн змушений утримуватися від несвоєчасних докорів і скарг. Вимагати правосуддя треба від міської влади. Та з цим можна й не поспішати. Зараз треба повернутися до Ексельсіор-готелю, а завтра вони боронитимуть свої права вільних громадян, — після цієї ухвали члени квартету рушають уздовж Першої авеню.

Чи ж приваблюють принаймні наші парижани увагу публіки? І