Читати книгу - "Король стрільців"

— Слава Йсу…

— Слава…

— Вже було троха вияснилося і знов хмарами затягає.

— Бая. Годі тої погодоньки дочекатися… Ви куди так?

— Та во золі тре’ хлопчиськові купити. Вишляндав, гунцвот, ходаки по музиках, та й тре’…

— А до кого йдете?..

— Гадаєте — я знаю? Ци ту, ци там, сам не знаю…

— Кхм! Кажуть, що Абрамко спустив…

— Та чув я…

Хвиля мовчанки.

— Угм… гм… та воно все одно, ци ту, ци там… Всюде нинька тре’ заплатити…

— І я так кажу.

— Я ні за тим, ні за тим, але що рихт. Дивіть: жид який, а здогадався і спустив, а свій то но би шкіру дер… Я ніц, але що рихт…

— Аво! Та й я так!..

І пішли цим шляхом, що провадив до Абрамка.

— То ви, Настуню?

— Та я, Марисуню.

— Чуєте, і померла стара, хай з Богом спочиває…

— Ая! всіх нас то чекає. Ви, може, до склепу?

— Та во ґайсу хтіла-м принести…

— Ходім разом. Я також возьму-си кватирку.

— Та я ту во…

— Чому? Та ж в Абрамка танше!

— Танше, але мій старий, знаєте, якийсь там член…

— Аво! А мій що? Не член? Але жид спустив, то тре’ йти до жида…

І пішли цим шляхом, що провадив до Абрамка.

— Ти!

— Со?

— Ти де йдес?

— Га?

— До склепу?

— Ага.

— По со? По дламкі?

— Ага.

— Кому? Татові?

— Ага.

— Маєс яйце?

— Ага.

— То вйо!

— Е, я ту во йду.

— Цого, дулна! Абламко дає за яйце більсе, як Сенько. Буде нам се на бамбони.

І побігли цим шляхом, що провадив до Абрамка.

І знов почалися в «гандлю» пана Абрагама Штарка добрі давні часи. У «нашого Абрамка», який спустив по три сотики на кожнім «кавалку».

Тим часом в кооперативі по кількох місяцях «товстих» прийшли місяці «худі». Вельможна пані Криза завитала в її пороги. Сумно і журливо скрипіли двері, коли яка свідома душа заглянула в крамницю, сумно світили голими ребрами порожні полиці, навіть батько Тарас на стіні сумовито спустив додолу довгі вуса, наче промовляв:

— Гей, гей, сини мої, запродані жидові, німоті!.. На якого ж біса ви мене тут почіпили, як самі до Абрамка прете, гей по свячену воду? Так ви мене, старого, любите і шануєте, трясця вашій матері, га?!

Сумно і пусто стало в кооперативі. Покупця — зі свічкою шукай, товару не стає, готівки нема, а тут прийшла одна рата, друга рата, один вексель, другий вексель — круто, братці, хоч сядь та й плач. Опали руки управі, поспускала носи Надзірна рада, голова Павлюк стратив голову, одним словом — криза, та й годі!

Вже кого як кого, але найбільш болюче вразило це лихоліття крамаря Сенька Свистуна. Наш Сень був уже тепер не тільки солідним крамарем, але і свідомим кооператором. Він став цікавитися світовим кооперативним рухом та його історією, став читати кооперативні книжки, журнали і ґазети. І чим більше їх читав, тим більша була у нього жадоба не тільки пізнати, але і поширювати кооперативну ідею. Та тут нараз його мрії та змагання наче стукнулись лобом до одвірка. Він побачив, що ось його односільчани, люди, яких він знав і з якими зжився від малої дитини, замість горнутися до власної кооперації, до цього джерела, що мало стати зародком їх добробуту, вони задля кількох марних сотиків, наче ті заблукані вівці, лізуть прямо вовкові в зуби.

Сень Свистун з початку приписував усе те лихо Абрамкові. Бо, мовляв, якби не було його в селі, не було б такого клопоту… І ясно, що наш крамар не надто приязно відносився до п. Абрагама Штарка… Вже й по селі клептали меткі язички, що Сенько Свистун обіцяв Абрамкові пейси обскубати, ноги поламати тощо. Це, очевидно, була така правда, як рак свище, але й цього було досить, щоби трохи налякати таку відважну людину, як Абрамко. З ким як з ким, але зі Сеньком він ніяк не мав охоти задиратися і волів краще погодитися з ним, ніж ворогувати. До цеї ціли послужив йому таки рідний стрий Сенька, Гнат Кишка, хрунь першорядної сорти і політикант на ціле село.

У Гната Кишки були справді великі дипльоматичні здібности, і якби був небіжчик не переставився на той світ, то може б його і вибрали на голову Роз’ємчої комісії при Союзі Народів. Рік перед смертю захотілося старому довершити великого діла: помирити лихву-визиск з кооперацією, або, іншими словами, пана Абрамка Штарка з крамарем Сеньком Свистуном.

Саме в празник св. Семена, себто в день Сенькових іменин, прийшов великий політик Гнат Кишка до свого братанича на переговори.

— Ти, слухай-но…

— Слухаю, — відповів Сень і цмокнув стрийка в руку.

— Чого ти такий дурний?