Читати книгу - "Бронзовий птах"

— Комсомоль, — посміхаючись, сказав іноземець, вказуючи на комсомольські значки хлопців. — КІМ… Інтернаціональ.

— Так, — відповів Мишко не без виклику і теж перекручуючи слова, уявляючи, мабуть, що іноземець так краще зрозуміє його, — ми є комсомольці.

— Карашо, карашо. Комсомоль — карашо, Інтернаціональ — карашо.

«Прикидається, буржуазія нещасна! — подумав Мишко. — Не любиш ти ні комсомолу, ні Інтернаціоналу». Потім запитав:

— Мандруєте? Вояж?

— О так, так, — закивав головою іноземець, — ми є мандрівники. Ходити, їздити, Росія кароша країна, красива країна…

— Подобається вам у нас? — насмішкувато запитав Генка, погладжуючи свій туго напханий живіт.

— О, подобається, дуже подобається… Дуже карашо.

«Знаємо, як вам у нас подобається, — подумав Мишко. — Хіба капіталістам у нас може подобатись? Живцем з'їли б нашу республіку!»

— Як там у вас лорд Керзон поживає? — розв'язно запитав Генка.

Іноземець гидливо скривив обличчя:

— О, лорд Керзон… То некарашо — лорд Керзон, дуже некарашо… Фуй, Керзон… Керзон — це пльохо.

— Значить, Керзон нехорошо? — насмішкувато перепитав Мишко, йому навіть неприємно стало, що іноземець так прикидається. Якщо вже маєш переконання, то відстоюй їх.

Іноземець заперечливо похитав головою:

— Некарашо, дуже некарашо. Керзон… Ультиматум. Торі… Імперіалізмус…

— А Муссоліні хорошо?

— О, — іноземець енергійно закрути головою, — Муссоліні зовсім некарашо. Фашизмус… Комуніст, соціаліст — убивать. Диктатур… Зовсім некарашо…

— А чому у вас є всякі Керзони і Муссоліні? — єхидно запитав Мишко. І, бачачи, що іноземець не зрозумів його, енергійно махнув рукою: — Керзон, Муссоліні — геть!

Іноземець радісно закивав головою:

— О., так… Звичайно… Геть Муссоліні, геть… Керзон — геть!

«Хитрий!» подумав Мишко і сказав:

— От ви їх і геть.

Іноземець задумливо хитнув головою і, повільно добираючи слова, сказав:

— Час… Революцій не робить, революцій приходять. «Який політично підкований! — подумав Мишко. — Вже такі, як ви, звичайно, ніякої революції не зроблять…»

А іноземець з серйозним і багатозначним виразом обличчя, трохи напруженим через необхідність пригадувати російські слова, продовжував:

— Криза… безробітній… війна… Пролетаріят — некарашо… Комуніст — агітація… капіталіст його в тюрма. — Він раптом засміявся і схопив себе за кисті рук: — Кайдани, тюрма! — І смішно зморщився: — Некарашо — тюрма…

Мишко дивився на золотий перстень іноземця, на білі смужки на кистях жінки і подумав, що дуже добре сміятися, коли носиш золоті персні і браслети.

Іноземець перехопив його погляд, засміявся і вказав на руки жінки:

— Кайдани — три рік… Тюрма — десять рік.

Жінка тим часом перемивала чашки.

Хлопці одразу навіть не зрозуміли, про що говорить іноземець. Які десять років тюрми? Які три роки кайданів?.. І лише Славик першим усе збагнув:

— Ви комуністка? — спитав він у жінки. Іноземець, посміхаючись, повторив Славикове запитання на незнайомій хлопцю мові.

Жінка засміялася, тицьнула себе пальцем у груди і сказала:

— Комунісьт! — потім вказала на чоловіка: — Комунісьт, — потім знову на себе: — Румен, — потім знову на свого супутника. — Куба, Емерика…

Хлопчики мовчали, приголомшені таким несподіваним поворотом справи. Ті, що здалися їм буржуями, виявилися комуністами. Вони, певно, делегати Комінтерну. Адже нещодавно відбувся конгрес. Як же вони так опростоволосились, так безсоромно об'їли їх! І як вони могли їм здатися капіталістами? Які капіталісти мандруватимуть по берегах Утчі? Капіталісти відпочивають у всяких там Баден-Баденах… Таж коли придивитися, то відразу видно, що це комуністи і революціонери. Одягнені хоч і по-іноземному, але просто, як робітники… У чоловіка добре, розумне обличчя, привітна посмішка, сильне підборіддя. У жінки теж вольове обличчя, і сиве волосся, є і зморшки. І вони віддали хлопчикам усю свою їжу. Хіба капіталісти поділилися б з ними? Ох, як негарно вийшло!

— Значить, ви з Куби? — перепитав Мишко тільки для того, щоб порушити незручну мовчанку.

— Куба, Куба, — засміявся кубинець.

— Капаблапка! — сказав Генка.

— О так, так, Капаблянка, чемпьоне…

— Хорошо на Кубі?

— Карашо, дюже карашо. — Кубинець вказав на землю: — Ходити земля карашо, — потім він обвів рукою навколо шиї, ніби зображуючи зашморг, показав на дерево: — Висіти на дереві пльохо, дюже пльохо. — Він засміявся: — Мені треба висіти, а я утікав…

Хлопчики з захопленням дивилися на кубинця. Цей товстий, веселий, на вигляд такий звичайний чоловік, був засуджений до смертної кари і зумів утекти від катів, зумів добратися до Росії! Яким мужнім, яким відважним треба бути! А він сидить на березі Утчі, відкриває банки з консервами і сміється, ніби нічого й не трапилось! Оце так люди! Добре було б поговорити з ними, розпитати, дізнатись, як ідуть справи з світовою революцією. Але треба шукати Ігоря і Севу. Та й після такого непорозуміння хлопці почували себе незручно. Вони встали і почали прощатися.

— До побачення, — говорили вони, тиснучи руку кубинцю.

А Генка додав:

— Якщо йтимете берегом і берегом, то обов'язково до нас у табір потрапите.

Кубинець не зрозумів Генку І тільки весело посміхнувся у відповідь.

Румунці хлопчики потиснули руку особливо шанобливо: на цих руках були кайдани!

Потім вони спустилися до човна.

Власне, ніхто не говорив, що їм треба зробити, але кожен розумів це. Вони поскладали всі свої продукти в один мішок, тільки хліб хлопчики залишили собі: адже іноземці його майже не їдять.

Кубинець і румунка стояли на березі, поглядаючи на приготування і не розуміючи їх значення. Мишко поспішав: можливо, кубинець посміхався тому, що у