Читати книгу - "Один в океані"

Нарешті, десь близько 16-ї години, дорогий нам острів Менорка, що ледве підносився над обрієм, розтанув на сході, і в промінні надвечірнього сонця урочисто випливла гордовита Мальорка.

Раптом Джек, що саме в цей час сидів за стерном, з властивим йому спокоєм повідомив:

— Ален, нас дуже відносить на північ, вітер зараз дме прямо з півдня. Це мені не подобається, бо південний і північний вітри викликають жахливі бурі. Але спробуємо добратися до порту.

Проте стрімкі скелі Мальорки вже промайнули перед нами. Вітер підхопив нас і знову поніс у Валенсійську затоку! Єдине, що ми можемо зробити, — кинути плавучий якір. Справді, це море хоч кого до розпачу доведе. І коли ми вже потрапимо в зону постійних вітрів? Я твердо вирішую ніколи не плавати у Середземному морі, не взявши з собою про всяк випадок підвісного мотора. Виходить, попереду ще одна ніч пасивного чекання. А що принесе завтрашній день? Нам уже починає набридати знавісніле Середземне море.

18 червня, на світанку, вітер ущух. Ми боязко оглядаємося довкола і з розпачем переконуємося, що дрейфуємо приблизно на тому самому місці, де опинилися у вівторок, 10 червня, на цю ж годину. Може, нас тільки віднесло трохи далі в море, миль за двадцять на північний схід від Менорки. Знову доведеться повторювати те ж саме: обійти мис і ще раз перепливти протоку…

Як на лихо, північний вітер дужчає. У відкритому морі, далеко від берегів, ми нічого не боялись, але тут, серед скель і рифів, нам загрожувала смертельна небезпека. Тепер лишалося тільки одне — спробувати повернутися до Сьюдадели і почекати, доки випогодиться. Треба поспішати, бо вітер з кожною хвилиною дужчає. Дуже швидко, приблизно за чотири години, роблячи в середньому п'ять вузлів за годину, ми наблизилися до землі. Та в цей час на морі знялися такі хвилі, що годі було й думати обійти згубний мис.

Ми вже вирішили повернути на схід, щоб увійти в якусь більш-менш спокійну бухту, але в цей час підійшов рибальський баркас і взяв нас на буксир. Та цього разу пливти набагато важче: з кожним ударом хвилі буксирний канат то провисає, то рвучко натягується і аж дзвенить, наче струна.

Все йде добре, поки «Єретик» ріже хвилі носом. «А що буде, коли ми повернемось боком до хвиль?» — не приховує свого занепокоєння Джек.

І ніби у відповідь на його слова човен злітає на гребінь, буксирний канат натягується, потім хвиля спадає, і «Єретик» перевертається. Ми опиняємось в воді. На щастя, буксирний човен швидко підпливає до нас, і ми видираємося на борт. І одразу ж, ще до пояса у воді, я кричу:

— Джек! То як, експеримент наш триває?

Він відповідає з властивим йому британським спокоєм:

— А хто ж сумнівається в цьому?

Молодчага Джек! Я ж казав, що на морі він чудовий! І чого було нам заходити в порт!

«Єретик» зараз, мов черепаха, перевернута на спину. Потроху починають спливати різні предмети, які були під тентом. Прибій і гострі скелі щомиті загрожують рибальському човну, але іспанські рибалки, нехтуючи небезпекою, кружляють навколо місця «корабельної аварії». Побачивши. щось у воді, я пірнаю, намагаючись врятувати якнайбільше речей. Насамперед вітрило, потім водонепроникні мішки (слава богу, найцікавіші кіноплівки врятовано), кілька касет з фотоплівкою, весла, спальні мішки… На жаль, фотоапарати, кінокамера, компас і біноклі загинули. Щогла виявилася поламаною, а тент порваним.

Похнюплені входимо в порт Сьюдадела, тягнучи за собою «Єретик». Як же це трапилося? Нас занадто швидко буксирували, причому при піднятому вітрилі, чого не можна було робити в наших умовах. Раптовий порив вітру, удар — і ми перевернулися. Звідси мораль: ніколи, навіть при сприятливому вітрі, не дрейфувати без плавучого якоря, щоб мати можливість ставати до хвиль тільки носовою частиною.

А все-таки ми врятувалися, човен не пошкоджено, наша воля непохитна. А це головне!

Тільки-но ми прибули в порт, я одразу ж телеграфував Жану Ферре, щоб він вислав необхідне спорядження замість того, яке потонуло в морі. Незабаром надійшла відповідь: «Жан Ферре виїздить у Пальму». Нам лишалося одне — спокійно чекати представника «мешканців суходолу».

Рано-вранці в четвер я пішов до моря, щоб досхочу пополювати під водою. Разом з Фернандо, чемпіоном Менорки з підводного полювання, ми спокійно ловили рибу, коли прибіг, засапавшись, хлопчик і повідомив, що нас чекають якісь два французи.

«Це Жан», подумав я. Сів на велосипед і, незважаючи на палюче сонце, щодуху мчав, щоб швидше дістатися до порту. Прибувши на місце, я побачив… двох невідомих, які, заволодівши судновим журналом Джека, безсоромно переписували його. Здивований цим, я все ж прийняв своїх співвітчизників і пояснив мету нашої подорожі. Вони вже знали все, бо встигли розпитати коменданта порту й ознайомитися з нашими дорожніми нотатками. Весь ранок вони набридали мені розпитуванням. Нас запросили до друзів на сніданок. Ці двоє теж ув'язалися за нами і нахабно фотографували нас там. Після цього задоволені репортери вилетіли в Пальму. З мене було досить. Ми вирішили, що більше й пальцем не поворухнемо для таких нахаб.

Наступного ранку, в п'ятницю, комедія повторюється. Приїжджають ще два французи. Чекають нас. Ми одразу ж зникаємо, щоб не зустрічатися з ними. А через годину в Сьюдаделі з'явилися засапані й розлючені Жан Ферре і Санчес, французький консул у Маоні, переконані, що середземноморське сонце висушило наш мозок і в нас є всі підстави потрапити в дім для божевільних.

Новини були неприємні: наш благодійник відмовляв нам у допомозі. В чому справа? Чому раптом така немилість? Виявилося, що майже всі газети, які вважали наш експеримент несерйозним, оголосили після зустрічі з «Сіді Феррук», що експедиція Бомбара провалилася. Треба було поговорити одверто і все з'ясувати.

Я вирішив залишити Джека на Менорці і виїхати через