Читати книгу - "Простір Гільберта"

Він сказав це не відразу, не на початку розмови, а підвів до своєї думки помалу, зовсім її не нав’язуючи.

Уявіть собі двох людей за письмовим столом. Відблиски нічних ліхтарів на вікнах сусіднього будинку. Віддалений шум автомобіля. Червона плямка, що повзе по шосе. Я слухав його спокійно, ніби він розповідав казку:

— Скажіть, як ви уявляєте собі контакт з Галактикою, наділеною розумом, з тими, не такими, як ви… Ви розумієте, про що я?

Це запитання прозвучало б, мабуть, для мене трохи несподівано за іншого випадку. Але тільки це тепер.

— Відразу важко відповісти, — я не кривив душею. — Є, мабуть, фахівці, це їхня справа.

— Але ж ви теж цим цікавитеся? Я здригнувся. Звідки він знає?

— Авжеж, до певної міри, гм, міри. Але зовсім не так, Я дилетант. Ви запитуєте про засоби спілкування з позаземними цивілізаціями, так, я розумію? Бачите, є лінкос — універсальна космічна мова, логіка, нарешті, загальні математичні закономірності. У фантастичних романах можна знайти десятки способів, і деякі з них можна реалізувати. Візьмімо хоч би будову атомів або знову ж таки константи. Жили б сьогодні древні будівничі єгипетських пірамід, ми їх зрозуміли б, вони нас, звичайно, з часом. Та хіба мало є способів, якщо вас це цікавить?

— Ви вважаєте, що тут годяться ті ж засоби, якими користувалися б у подібних ситуаціях єгиптяни або древні греки, — ті ж методи, нехай і переведені на мову двоїчного коду? Лінкос? Це ключ. Але цим ключем дверей не відімкнеш: надто довго треба морочитися. Роки, десятки років, а ви кінець кінцем з’ясуєте лише тривіальну істину, що, окрім загальновідомих констант, існують ледь-ледь складніші речі. Ні. Вихід тут тільки один: побачити все на власні очі. Втім, це неточно. Не тільки на власні очі, але й очима тих, інших — очима тих, хто сотворив свою цивілізацію, свій лад мислення, емоцій. Ви здогадуєтеся, що я маю на увазі?

Подивіться на мене уважно. Я носій цього методу. Я робот, але водночас я і людина. Найсправжніша, така ж, як і ви, тільки… погляньте у вікно. Бачите, он там… ні, ні, трохи праворуч, — бачите цю слабеньку зірочку? Саме над дахом сусіднього будинку? Бачите? Я звідти. Я народжений там. Створений у трубах лабораторій з клекотливої білкової маси, зітканий із справжніх нервів і наелектризованих молекул — в рокітливому вогні живодайних променів. У мене вдихнули здатність до аналізу, я одержав досконалий зв’язок з ними, — всепроникну, наче мисль, наче сплеск блискавки.

Можливо, ви запитаєте, де вони взяли шаблон, так би мовити, оригінал, за яким виготовили мене? Так, вони викрали одного космонавта. Його ракета була геть зрешетована метеорами… Вони знайшли його вже мертвим, але зуміли відтворити живу копію. Так…

Ви можете зацікавитися багато чим, і ви маєте на це право. Але я кепсько обізнаний. Ті, інші… — Він на хвилю замислився і подивився повз мене у чорне небо, всіяне зірками. — Вони зовсім не схожі на вас, краще сказати на нас. Щоб це зрозуміти, треба побути з ними, внутрішня несхожість набагато виразніша за зовнішню.

Я дуже мало пам’ятаю з того, що було там… Тьмяні картини оранжевого неба, оплетеного світлими, майже прозорими канатами. Зоряний вечір над темно-синім берегом. Велика пластмасова скриня. Лампочки, вогники, стрілки, цифри — мене навчають, мене невдовзі відправлять до вас…

Вони ретельно продумали експеримент. У них був чіткий план. Невдовзі ви в цьому переконаєтеся.

За вашим календарем це було близько шести місяців тому. Я увійшов у ваше життя, як у незнаний потік, але тепер я до нього призвичаївся. Це передбачалося за їхніми планами. Помалу телепатична інформація почала надходити поза моєю волею, без жодних моїх зусиль. Вам, звісно, важко уявити себе на моєму місці.

Так минали дні й тижні, поки не трапилося щось непередбачене. Я втратив з ними будь-який зв’язок, став зовсім некерованим. Не знаю, чому це сталося. Можливо, через нагальні зміни там, звідки мене прислали. А може, відмова від керування мною зокола, так би мовити, перехід на автономний режим закладено вже з самого початку в їхні наміри, — важко сказати. Що б там не було, я дедалі частіше відчуваю себе людиною. Щонайзвичайнісінькою людиною.

Мені раптом почало видаватися, що я пам’ятаю свою матір. Нібито вона каже мені, зовсім крихітному малюкові: «Слухайся старших, синку. Рости розумним хлопчиком». Дедалі рідше мене навідували думки, що я чужий всьому. Я пригадую ранні зморщечки на обличчі матері, її лагідний голос, коли вона вперше проводжає мене до школи…

Я пригадав зелену стежечку до школи і жовті осінні квіти на обочині. Нашу вчительку, дуже молоденьку. Перед школою, щоб перевести мене через дорогу, мати брала мене за руку. Я пам’ятаю її руку — шорстку, зморшкувату, теплу… Зустрічаючи, вона гладить мене по стриженій голові, потім дає дзеркало: «Знову забруднився чорнилом, дурненький. Спочатку вмийся, потім підеш бавитися», — і жартівливо шльопає мене…

Я пригадав сестричку. Цілі вечори я просиджував де-не-будь у тихенькому куточку і по друзочках, наче розбите дзеркало, відновлював минуле. В цьому дзеркалі я побачив себе хлопчаком з маленьким деревом у руці. Місяць жовтень. Я тепло зодягнутий. Довкола чорні грудки вологої землі, ямки для саджанців, рум’яні обличчя однокласників… Ви не повірите — я годинами блукав біля школи. Я знайшов її. Я приходив туди навіть ночами, щоб ніхто не помітив, як я вмітаю пилюку зі сходів ґанку — мені це іноді доводилося робити в дитинстві — і рахую дерева в шкільному садку. Адже це я, я їх садив. Але як вони виросли, побачили б ви їхї Іноді я залишався там до ранку, і, коли дітвора зі сміхом прибігала на уроки, я ніби ждав: ось-ось побачу знайомі обличчя… І я їх пригадав, маленьких друзів дитинстваї моїх вірних супутників.

В один з ясних вересневих дпів ми гралися в латки на шкільному подвір’ї. Уже почало опадати листя, і весь двір був