Читати книгу - "Там, де південь..."

— З Ровного, — сказав один. — Вірніше, зі Здолбунова.

— А я з Баштанки, — мляво відповів другий. — Погорів на наркоті. Ось і попався на причеп до… Бачиш, док, ми тобі співчуваємо, ми тебе розуміємо, але нічого зробити не можемо… — і він засміявся, якось невесело. — Думав на тачку заробити. Заробив. П’ять строгача. А цей старий тхір витягнув…

— Ша-а-а. Не хочу я говорити про ці речі, — сказав водій, заводячи машину у рідку, жовто-бліду тінь лісосмуги, що могла бути й частиною скверу, принаймні, так подумалося Альберту. Він розпачливо, долаючи тупу ломку в колінах, приплив соплів, потягнув повітря.

— Слухай, а шо-о-о там було? На кладовищі? — запитав той, що зліва, у водія.

— Пацанва цілу ніч бузила. Покотом сплять, але діло не в тому… — почав був водій.

— Конкретніше, уйобок! — закричав спочатку той, що зліва, а той, що до вікна, тільки розкрив рота, наче той тобі собака, що ловить мух.

— Там ментура. Хто придумав їхати на Аляуди? Кому, придурку, тільки вам двом селюкам забрело в голову! — сказав водій і вдарив руками по керму.

— Так… — Альберт ствердно закивав головою.

— Або, блядь, до Первомайська відвезти… — продовжував водій. — Поїхали. Там, із лівого крила, ближче до Ялти. Чого вирячилися.

— А ти точно бачив ментуру? — запитав вже спокійно.

— Нє, я їх на нюх чую, — сказав водій і запустив двигуна.

— Кончений, — майже захникав той що сидів ліворуч від Альберта. — Слухай, док, а ти взагалі ні пива, ані того…

— Бичача тяга, — несподівано важно — для всіх, для самого себе, навіть для цього мармеладом нарізаного полудня — відповів Альберт, і в голосі його дзвеніли нотки гідності.

— Молодець. А то єсть кожані. Да. І то, й інше. І в жопу пруться, — сказав, вирулюючи, водій. Двом охоронцям Альбертика це не сподобалося: рульовий почав перебирати тяги. Вдарили барабанним гулом великі краплі дощу, рідкі, але здорові, майже як кісточки персика, спало на думку Альберту. Він спробував розтерти руками коліна.

— Сиди. Не рипайся, — в один голос сказали двоє. Водій гучно перднув.

Так вони під'їхали до Канави. З того боку, де вона розтікалася найширше, тягнучи смердючі води з дохлими котами, собаками, милицями, відрами, склянками, банками, і зараз троє схилися над нею.

— Оце так да, — сказав водій. — Глянь он там, внизу. По-моєму, це жмур.

— Угу. Розвертайся. Поїхали, — сказав один.

— А з доком що робити? — запитав інший.

— А не знаю, — водій потер потилицю.

Альберт дивився через Канаву, через два обскубаних дерева. Пурпурова затока лежала на мокрій ріні. Це було невимовно прекрасно.

І Альберт сплакнув: зараз до нього з чіткою ясністю, наче морозяного лютневого дня, дійшло, що це прикінцева, навіть остання його зупинка. Але троє невдовзі повернулися. І один сказав:

— Не сци, доктор, напевне, поїдемо на хату. Тут недалеко. Почекаєш до вечора.

Фіма востаннє натиснув клавішу, потім дбайливо поклав у футляр акордеон, закрив очі. І Олька, й Біба, а також Спаба, дивлячись у чорне жерло ствола нагана, почули разом, як замовк акордеон Фіми. Спаба бачив, — нейрони в цю хвилину з неприродною швидкістю розпадалися у його сірій рідині, а тому він уявив тупу кулю, мізки, шмат задньої, потиличної частини черепа, знову мізки, але вже на асфальті. Отак-от: Фіма поставив акордеон і понюхав тишу, а Олька вийшла з таксі: шампанське, пиво, горілка, трохи трави. На Проспекті Миру — на годину раніше — вона зайшла в готель. Випила в барі. Хорі, а не проститутки, сиділи за столиками й вороже подивилися на неї. Проститутки в цьому місті мало чим різнилися від блядєй. Місто закрите, жодного іноземного туриста, самі чурки, а тому мову, як у Одесі — англійську, німецьку, французьку — зовсім не обов'язково знати. Тому Олька зневажала їх. І дівки настовбурчилися, як кури. Олька пила, слухала Юрія Антонова, п'яніла й хотіла плакати: зранку вона знищила його, Біби, майку, з набиткою «Бітлз», його парфуми, його сигарети, покраяла фотки ножицями, кіножурнали, випила ракії, небагато, але досить для того, щоб вистачило сміливості дістатися до готелю «Мир», і зараз сидіти з холодним, незалежним поглядом на хорєй. У барі з тяжкими бархатними зеленими портьєрами, відкинутими по різні боки, гарно так, і підв'язаними золотими шнурочками з кистями, з блискітками і зірочками. Вона вмостилася на високому табуреті, і не напроти дзеркала на всю стіну, а спиною до нього, спиною до двох чоловіків і трьох жінок із овбислими грудьми й пожмаканими ляжками, як із пап'є-маше. Олька випила горілки. Але нічого не приходило: ані відчай закоханого серця, ані ностальгія, ані тоска. Вона взагалі відчувала себе наче гумовою. Тоді вона, ось так, із викликом, блимнула — раз, другий, третій — на того, з кучерями, романтичними кучерями. Але він не звернув на неї уваги, а продовжував розмовляти з товстухою, у котрої обкусані нігті, й, напевне, петеушниця, штундистка, а вони взагалі всі звідти. Вона замовила шампанського: ідіотки, шалави, хорі завафлені, мені сніданок приносили в ліжко, каву по-турецькому, смажену кукурудзу, шоколадні цукерки… Вона всього не пам'ятала, що Біба приносив їй у ліжко, і чи взагалі приносив, але зараз Олька була впевнена, що він найкращий, сумний її, милий її. І вона розплакалася. Краєм ока: офіціант, офіціантка і бармен перемовлялися. Один показував головою на неї. Прийшли хлопці з естради. Ольчина цікавість перекинулася в їхній бік. Хлопці в однакових костюмах лаштували інструменти. Вона, не повертаючись, підняла руку. Офіціант проплив між порожніх столиків, зупинився біля петеушниць із чоловіками, і надовго там зупинився. Олька ковтнула злість, що піднялася десь від живота, вдарила гіркою, чисто фізіологічно відчутною на смак. Виваженими рухами вона взяла сумочку, думаючи: чорт, хіба не на мені натуральний «Вранглер», курточка «Монтана», німецькі «Саламандри». Вона не висипала на стіл уміст сумки, гучно порпалася, клацаючи пудреницями, косметикою, запальничками. Нарешті вона витягла слоїка й викинула на долоню дві таблетки седуксену. Запила шампанським. Музиканти заграли Демоса Русоса, російською. І вона подивилася знову на того, що з кучерями до