Читати книгу - "Натюрморт із вудилом"

У голландському малярстві тема листа була надзвичайно популярною. За формальними ознаками, це звичайний портрет — завжди особи жіночої статі, дівчини чи жінки, яка виписує літери або ж читає їх із картки паперу. Для нас у цьому немає нічого надзвичайного, — от, така собі монодрама з однією актрисою та єдиним аксесуаром. Для голландців XVII століття малярство такого ґатунку було особливо збуджуючим, бо прецінь ота картка паперу не була емоційно нейтральним предметом, як-от кубок вина чи клубок вовни. Зазвичай зображені на образах жінки пишуть або читають любовні листи. Таким чином, ми спостерігаємо за інтимною сценою, підглядаємо за діалогом із відсутнім, але ніколи не чуємо докорів, скарг і зізнань. Зачаті на самоті слова, прочитані в тиші, замикає, мов печать, урочисте мовчання образу.

Терборх малює Молоду даму, яка пише листа (Гаага) на тлі темно-червоних занавісок ліжка, напнутих у формі намету. На столі безлад, каламарі, стос паперів і наче поспіхом зсунутий строкатий килим із цеглясто-коричневими, перлово-сірими та голубими узорами. Дівчина, зображена у профіль, одягнена в каптаник живої, помаранчевої, світлої барви. Посеред неспокою начиння і барв її обличчя не виражає жодних емоцій. Вона радше нагадує ученицю, яка старанно виконує домашнє завдання. Так само Дама, яка читає листа, у музеї Метрополітен, перебуває у глибокій жалобній чорноті, навіть на її світле волосся накинута чорна мереживна хустка; обличчя її молоде, гарне, алебастрової білизни, без тіні смутку, без сліду зморшки. Вона читає листа (можливо пропозицію про одруження, позаяк вдови високо цінувалися на голландському матримоніальному ринку) з тверезою предметністю нотаріуса.

Проте інколи Терборх ставиться поблажливо до нашої цікавості та грішної навички підглядання. Читаюча в лондонській Волес Колекшн не приховує своїх почуттів. Уся поглинута читанням листа, вона усміхається картці паперу, яку тримає в руках і яка випромінює тепло й світло. Обличчя її немов у янгола, наче в листі знайшлися всі здавна очікувані слова й замовляння. У мюнхенській Старій Пінакотеці знаходиться образ Терборха, в якому тема листа розписана на голоси. Ось до кімнати ввійшов військовий кур’єр у довгому коричневому плащі, оздобленому чорними пасами — чудове браківське поєднання — з трубою на плечі, пані у білому каптурику на голові — либонь відірвана від ранкового туалету, — а ще служниця, яка спостерігає за цією сценою з невимовним здивуванням. Кур’єр тримає листа у простягнутій руці, холод зневаги вимальовується на обличчі господині дому, котра схрестила руки на грудях у патетичному жесті, що означає відмову, гарбуза, остаточний розрив зв’язку. То було б зворушливо до сліз, якби на перешкоді не став туалет — важко грати героїню в ранковому уборі — Пенелопу в салопі.

Батьківське напучування — воно зберігається у берлінському Далемі — це мій улюблений Терборх, так би мовити, Терборх уповні, на вершині своїх малярських можливостей. Замкнутий фрагмент вишуканого покою (коробкова концепція простору нагадує драми Ібсена та натуралістів XIX століття). На насиченому коричневому тлі — занавіски ліжка з балдахіном і портьєра, яка спадає прямовисно, мов завіса, кольору матової червені; той сам колір, тільки дещо інтенсивніший, більш насичений світлом, повторюється в накидці на столі та оббивці крісла. В покої три особи. Молодого вояка зображено у профіль, його шкіряний кубрак і штани намальовані світлою, теплою вохрою, в лівій, спертій на коліно руці він тримає капелюх, прикрашений казковим пір’ям, у правій, піднятій на рівень обличчя, великий і вказівний палець дотикаються, наче цим жестом він хоче підкреслити вагомість і делікатність промовлених слів; лицем до глядача — жінка в черні втупила погляд у келишку вина; і врешті вона, героїня образу, повернута до нас плечима, — висока, худорлява, коштовна. Терборх одягнув її по-великопанському. Світле волосся зачесане вгору, запнуте чорною стрічкою, оголює прекрасну шию; чорний широкий велюровий шалевий комір; рукави з буфами, сукня з високою талією, і від того високого стану спливає сріблястий, складчастий атлас, укладаючись на землі в невеликий шлейф. Терборх, який із такою стриманістю малював сіро-чорні портрети, в Батьківському напучуванні влаштував концерт колористичної майстерності, причому в складних хроматичних зіставленнях — червінь, чернь, білизна — матова, пригашена червінь занавісок ліжка, низька, глуха чернь коміру моделі та легка, сліпуча, радісна білизна її сукні. Скільки б разів я не намагався пригадати цей образ Терборха, я заплющую очі і бачу насамперед героїню сцени — «повернуту плечима красуню», яка роз’яснює темряву, наче свічка в дорогоцінному ліхтарі, у той час, коли інші особи, меблі, деталі залишаються нечіткими, розмитими й хиткими.

У романі Die Wahlverwandschaften[24] Ґете описує популярну в ті часи забаву, яка полягала в інсценізації «живих образів», тобто у якомога точнішому відтворенні витворів мистецтва особами у відповідних костюмах, які наслідували жести, міміку й настрій оригіналу. Словом, малярство, перенесене на сцену театру, застиглого в нерухомості й мовчанні.

Одного вечора було поставлено Велізарія ван Дейка, Ахашвероша і Естер Пуссена, а відтак Батьківське напучування Терборха, і саме цей образ породив у глядачів небувалий ентузіазм, був нагороджений палкими оплесками й вигуками «біс!». Найбільше їм припала до серця постать «оберненої плечима дівчини», її майстерно запнуте волосся, форма голови, її легкість, — один із заворожених глядачів вигукнув: Tournez s’il vous plaît[25], інші підхопили, але актори, які добре знали правила гри, зосталися байдужими й незворушними.

Минуло кілька століть, коли навколо Батьківського напучування спалахнула суперечка, ба навіть інтерпретаційний скандал. Отож, ті, «хто читає образи», оголосили, що назва вигадана святошами, насправді ж, йдеться про зображення — страшно сказати — сцени в публічному домі. Голландці малювали інтер’єри борделів із підхмеленими чоловіками, подружками, які доливають вина й пильно вдивляються у сакви своїх клієнтів (а щоб не було жодних сумнівів, додавали ще копулюючих псів). Натомість, Терборх зробив усе, щоб ввести нас в оману. Інтер’єр у Батьківському напучуванні далебі є інтер’єром заможного міщанського дому. Уся сцена просякнута атмосферою поштивості, спокою, стриманості. Ані сліду ґвалтовних жестів, невгамовної хіті. Таке загальне враження. Невблаганні реалії свідчать про щось цілком інше. Чи молодий, двадцятикількалітній вояк міг бути батьком «красуні, оберненої