Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Просто так і написано. Не віриш, подивися!
Мені цього тільки й треба було. Я, ніби не довіряючи Сашкові, схопив книжку й прочитав усе, що там було про землю. Ну, звісно, заразом й ненаголошені голосні розгледів.
— Так, справді так… Ти бач, який жах!
Я усівся на місце й одразу записав прочитані речення.
— «Довгі повіки опущені були до самої землі», — читав далі Сашко.
— Ой, невже просто до самої землі? — знову подивувався я. — Так і написано?
Я знову підхопився зі стільця й зазирнув у книжку.
— «З жахом помітив Хома, що обличчя було на ньому залізне…» — повільно, ніби вивчаючи напам'ять кожне слово, диктував Сашко.
— Ой, невже такий страшний? Обличчя залізне?!
Я підхопився втретє і, тремтячи від жаху, вихопив у Сашка синій томик. А сам з надією подумав: «Так я, мабуть, увесь диктант без єдиної помилочки напишу!»
Та де там, Сашкові мої зіскакування зі стільця набридли.
— Чого це ти весь час ойкаєш, як Липучка? — розсердився він. — А ще казав, що всього Гоголя напам'ять знаєш!
— Певна річ, знаю… — забелькотів я. — Але класика, розумієш, така прекрасна, що кожного разу здається, немов читаєш уперше.
Сашко поморщився: він не любив гучних фраз.
— Гаразд… Сиди сумирно — і годі. Коли іще раз підскочиш, дам по карку! Зрозумів?
Зрозуміти це було неважко. Я продовжував писати диктант.
— Он як Гоголь умів страху нагнати! — не втримався Сашко. — У тебе просто руки трусяться від жаху.
Якби він знав, від чого у мене трусилися руки! Закінчивши читати про страшного Вія, Сашко сказав:
— Ну, оце і все.
«Так, оце і все! Кінець!» — подумав я і простягнув Сашкові свої закарлючки. Але він відмахнувся від мого зошита, схопив бляшаний кухоль і почав постукувати по ньому чайною ложечкою, точнісінько так, як це колись робив я, давним-давно, коли грався з бабусею «у трамвай».
— Дзвоник! Дзвоник! Урок закінчено! — виголосив Сашко. — Перевіряти я тебе не буду. Навіщо?
— Звичайно… не треба… — затинаючись від радості, проказав я. «Врятований! Врятований!!!» І додав: —У мене до того ж почерк жахливий… Адже я внук лікаря! Розумієш? Нічого розібрати не можна!
— Ясна річ, смішно буде, якщо я раптом почну тебе перевіряти, — сказав Сашко.
— Факт, смішно, — погодився я.
Насправді це було б не смішно, а дуже сумно. Я мерщій сховав свого диктанта у шухляду дідусевого столу. «Потім сам перевірю», — вирішив я. А ще подумав про те, що тепер мені необхідно буде щодня визубрювати напам'ять не один, а цілих два диктанти.
Отже, ми почали вчитися. Вчилися за будь-якої погоди і навіть у такі дні, коли зранку, начебто випробовуючи нашу волю, щосили сліпило сонце. У невеликій кімнатці було душно, і просто смертельно хотілося скупатися. Мою волю сонце, звичайно, розтопило б ураз, та, на щастя, поряд був Сашко. А він навіть визирати у вікно не дозволяв, щоб не спокушатися виглядом Білогірки.
Якось, не витерпівши, я запропонував учитися вечорами, після п'ятої години. Та Сашко обізвав мене «ганчіркою» і сказав, що у Стародавній Спарті таких, як я, скидали з кручі в річку. (Я б, чесно кажучи, не відмовився, щоб мене в ту хвилину скинули з пагорба в Білогірку.) І ще він сказав, що працювати треба тільки вранці, тому що вранці голова ясна. Сперечатися зі своїм учнем я не наважувався.
Усі хвалили мене, говорили, що я «справжній піонер», бо жертвую своїм відпочинком заради товариша. «Ой, ти дуже благородний! Справжній лицар!» — хвалила мене Липучка, по доброті душевній забувши, як ми з Сашком зовсім не по-лицарськи виставили її з кімнати. І навіть тітонька Кланя якось оголосила мені подяку.
Взагалі я уникав зустрічатися з тіткою Кланею, бо вона, бувало, побачить мене, й одразу починає порівнювати з Маришкою, тобто з моєю власною мамою. «Так-то воно так, — говорила вона, — а все-таки Маришка здоровшою була…», «Так-то воно так, а Маришка мов очманіла вулицями не гасала!»
Я, звісно, розумів, що не вартий маминого мізинця, що всі чудові мамині якості, на жаль, не перейшли мені у спадок… Та ось я дочекався похвали і від тітоньки Клані.
— Так-то воно так, — сказала вона, — Маришка теж завжди добре вчилася. У цьому ти схожий на неї… («Якраз найменше», — подумки закінчив я речення тітоньки Клані.) Якщо витягнеш мого Сашка, спасибі тобі скажу. І Сашко скаже.
«Хто кому має спасибі сказати, це ще з'ясувати треба», — подумав я. До речі, Сашко був єдиний, хто жодного слова не говорив про моє благородство і далі командував мною так, ніби вчителем був не я, а він.
Сиділи ми завжди години до п'ятої. В цей час якраз приходив Веник. Сашко мастив йому живота йодом, і ми всі разом бігли до свого плоту на Білогірку. Там на нас уже чекали Липучка і старий, завжди сонний шпіц Берген.
А втім, наш пліт був уже не плотом і не океанським пароплавом, а рятівним судном і мав дуже оригінальну назву — «Хузав». Назву цю придумав Сашко, у розшифрованому вигляді вона означала: «Хапай утопаючого за волосся». Ми всі називалися тепер «хузавами». Слово це звучало досить-таки незвично і було схоже на назви древніх викопних тварин — усіляких там іхтіозаврів і бронтозаврів.
Сашко ще в перший день нашого знайомства сказав, що на плоту необов'язково плисти кудись далеко, за тридев'ять земель, що пліт може бути корисним і тут, у Білогорську. А що Білогірка — підступна річка, то ми вирішили на своєму плоту рятувати потопаючих. Але тонути, на жаль, ніхто не збирався. «Дикуни», налякані розповідями про вирви, ями і холодні течії, купалися дуже обережно.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говорить сьомий поверх», після закриття браузера.