Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

Перед посадкою у крісла дівчатка захвилювалися. Ні, страху не було, просто не хотілося зробити щось не так, даючи привід суворим дядькам, що відповідають за страховку, осудливо похитати головами. Від надмірного хвилювання Іра і справді так бухнулася на лавку, що аж розгойдала сидіння. Ось під ногами зникла опора, ось земля почала віддалятися, а внизу попливли верхівки ялин і срібляста змійка річки…

— Клас! — Іра сяяла від щастя. — Я лечу!..

— Ага, летиш, тільки дуже повільно, — усміхнулася Інга, яка чудово знала ні з чим не зрівнянне відчуття польоту без будь-якої опори. — Гарно.

На щастя, підвісні сидіння були далеченько одне від одного, тож нахабна Гуфіна мармиза не могла зіпсувати гірського краєвиду.

Повільний політ канатною дорогою хоч і тривав двадцять хвилин, але промайнув, як одна мить. Зістрибнувши на дерев’яний поміст горішнього майданчика, подружки піднялися на гору і довго стояли, заворожено оглядаючи околиці, над якими височіли далекі вершини Говерли і Петроса.

Час минув блискавично. І ось підвісні крісла з пасажирами, переповненими захватом і враженнями, поволі пливуть униз. Політ скінчився. Шкода. Але яскравий спогад про нього — хіба не чудовий подарунок від карпатських духів?

— Ну що, підемо на Говерлу? — запитала Вікторія Михайлівна, коли всі нарешті зібралися в автобусі і ділилися враженнями від побаченого та пережитого.

— Підемо! — загукали діти.

— Але врахуйте, що підніматися доведеться не менше трьох годин, та й їхати туди добрих півгодини, — попередила вчителька. — Якщо комусь стане погано, то повернуться всі.

— А нехай ідуть сильніші! — гукнув Михайлик Торський.

— Гаразд, тоді підніміть руки, хто може пройти під гору три години поспіль.

Зголосилося більше половини присутніх.

Інга з Ірою першими підняли руки, бо коли ще трапиться нагода вибратися на найвищу гору України? Вікторія Михайлівна сіла на своє місце — і автобус рушив.

За півгодини, проминувши пропускний пункт і добряче попетлявши звивистим шляхом, дядько Ігор зупинився перед будівлею чи то пансіонату, чи то спортивної бази, і зо два десятки охочих підкорити найвищу українську вершину бадьоро почимчикували ліском до підніжжя Говерли.

Артем Денисович запропонував іти «синім» маршрутом, бо там хоч і крутіший підйом, зате на вершину можна вибратися за дві години, але решта вчителів пропозицію відхилила, тому пішли «червоним».

Коли ж група за півгодини вийшла на вільний від дерев простір, то перед очима постала дивовижна картина: далеко попереду і вгорі звивалася змійкою стежка-павутинка, якою снували малесенькі люди, схожі на казкових ельфів. Знизу здавалося, що вони долають прямовисну стіну. Вікторія Михайлівна чесно попередила, що саме тут і починається найважча ділянка підйому. Від такого повідомлення багато хто з ентузіастів скис, але повернутися до автобуса не наважився жоден.

Аж ось карликові деревця лишилися позаду, поступившись місцем рододендронам і ще якимсь дивним рослинам, назв яких не знали навіть вчителі, а підйом став набагато крутішим. Вже за чверть години всі кандидати в альпіністи зрозуміли, що дорогу вибрали не вельми просту. Підйом виявився набагато важчим, ніж хтось міг собі навіть уявити. Інга з Ірою йшли у голові колони слідом за Гуфі, який теж вирішив штурмувати Говерлу. Не можна сказати, що дівчаток ця обставина тішила, але вони намагалися не звертати на ворога уваги.

Інга не відчувала якоїсь особливої втоми, а от Іра охляла і все частіше робила зупинки. Невдовзі їх обійшли навіть замикаючі.

— Все, я більше не можу, — Іра присіла на камінь і хвилину чи дві дивилася вниз, де безперервний потік людей вперто долав стрімку стежку. — Я повернуся. Не хочу тобі заважати.

— Чудна, — сказала Інга. — Ми пройшли більше половини шляху, і ти хочеш повернутися? Нізащо! От перепочинеш трошки і подамося далі.

— Ти боїшся, що нас Гуфі засміє?

— Та здався мені той придурок! Якщо вже я вийду на ту гору, то тільки зі своєю подругою.

— Зараз, я вже встаю, — пообіцяла підбадьорена Іра. — Воно й справді небагато лишилося.

Здавалося, до вершини не більше трьохсот-чотирьохсот метрів, але підйом раптом став аж таким крутим, що довелося лізти на окремих ділянках ледь не рачки. Аж ось останні метри подолано і… перед очима виросла ще одна гора, що здавалася не меншою за попередню.

— А це що таке? — розгубилася Іра, побачивши нову перешкоду.

— Схоже, вершина там, — зітхнула Інга. — Як собі хочеш, а ми не повернемося просто так. Онде й наші трохи притомилися. Та нічого, якось доберемося.

Останній відрізок шляху виявився найважчим і забрав майже годину часу та сили до решти. Проте відчуття на вершині описати було неможливо… Іра пожвавішала, забувши вмить про виснажливий підйом. Вона щиро співчувала не лише тим, хто тільки починав підніматися на гору, а й тим, хто вже залишав вершину і повертався вниз.

— Канапки тут цілком доречні, — мовила Іра, дожовуючи свої припаси. — А от навіщо ми дощовики з собою брали?

— Щоб не змокнути, — відповіла Інга, показуючи на хмару, що насувалася на гору з північного боку. Хмара була схожа на густий туман і стелилася схилом, ніби скрадаючись із наміром захопити людей зненацька. Її приніс холодний вітер, тому не потрібні досі дощовики тепер стали порятунком.

Вікторія Михайлівна скомандувала спускатися і першою рушила вниз, щоб наглядати за всіма. Позад неї ішов Гуфі. Артем Денисович замикав колону втікачів од негоди.

Вони встигли пройти метрів двісті-триста, як почався дощ. Стежка розкисла і ноги по-зрадницьки ковзали. Спуск навряд чи був легший за підйом, хоча й забрав утричі менше часу.

Гуфі поспішав. Він обігнав навіть Вікторію Михайлівну. Інгу це здивувало. Вона відчувала, що тут щось не так, тому ворога з поля зору намагалася не випускати. Та зробити це було не так просто, бо слизька дорога, кущі, люди і пелена дощу заважали простежити шлях спуску хлопця на ім’я Гуфі.

Аж тут в Інжиному тілі запульсував енерговихор, сигналізуючи про готовність до польоту.

— Зараз я знесу тебе вниз, — мовила Інга до Іри, адже ситуація з путівцем ставала дедалі складнішою.