Читати книгу - "Предок"

— Пробачте, ради Господа, якщо засмучую вас: тут немає Беати де Кастро. Тут є наша люба, найсолодша сестричка — Марія Анґустіяс, що прийшла до нас сьогодні. Вона слухає вас.

Всі вже чули це наймення, що відсьогодні прийняла його Беата в храмі. Але Каталіні враз придушують горло ридання й вона квапливо затуляє хусточкою уста.

Карльосові ж видається, що не король дон Феліпе, а він сам стоїть у відчиненому гробі і в ньому віднині мандруватиме світом…

А донья Хуана схилилася до крати й тремтить цілим тілом.

— Сестро Маріє дель Ангустіяс!.. Сестро Маріє!.. Беато!.. — переливається стаккатними акордами володарчин голос. — Молись за чудо!.. Проси, щоб сталося воно, поки перейдемо кордони еспанські! Молись! Беато де мі коразон[72].

Не може прийняти нового чужого їй наймення, донья Хуана.

— Тут — лицар твій… Карльос… Благослови його в далеку путь!.. Без зброї, босий, сам єдиний піде він до Господнього Гробу!..

— Помолись за мене… Сестро… — зривається Карльосів голос, розбитий на останнє слово.

Каталіна плаче. Німа, як її невидима сестра, на тім боці крат.

Обидві вони не мають слів, бо ж мусіли б сказати одна одній так багато, багато…

Та зненацька, по тім боці крат важка тканина заслони захвилювалася, як від подиху бурі.

Видко, що чиїсь руки хапаються за неї. Але вона не підноситься.

Зате не кляшторний — стертий, прозорий, — але живий, давній Беатин голос вогненним язиком злітає вгору й тріпотить, розливаючи сяйво на цілу розмовницю:

— Карльосе!..

— Осанна! Осанна! — лунають там — за заслоною, — як супровід, прозорі голоси черниць.

Тихо дзвенять тінню звуків зеренця вервиць.

У земному поклоні зімнялись шорсткі ряси. Чути як черниці «з Беатиного почоту» впали навколішки. Хуана в екстазі підносить догори руки. Уста її всміхаються, хоч їх усміх — вираз страждання.

А за заслоною Беата поривчасто, квапливо кидає слова:

— Не «воскресне», володарко! Не воскресне! Помилка це!.. Але — відродиться… Дитина твоя, твій новий син!.. У ньому відродиться твоє життя, «воскресне» воно… В нім житиме по смерти дон Феліпе — ніжність твоя, сенс твого життя!.. В нім відродиться для тебе… радість…

Каталіна мовчки впала навколішки, благаюче простягає до крат руки.

А Беата, немов бачить її крізь заслону:

— Каталіно!.. До мене прийдеш, сестро! Господь з’єднає все, що роз’єднав світ… З’єднає і нас із тобою, Каталіно люба… Пробач! Пробач усе! Як я прощаю…

Осяяна внутрішнім світлом донья Хуана обома руками вхопилася за крати:

— Говори!.. Говори ще! Дорога, наймиліша! Тулиться обличчям до заліза крат, голос завмирає на її устах, по щоках швидко збігають — як намисточка з розірваної нитки, дрібні сльози.

І Беата говорить. Поки ще не лягла на уста печать — відтепер уже добровільної! — мовчанки:

— Карльосе! Єдине світло мого життя! Знайдеш утрачене!.. Прийде відродження і для тебе… в далекій, далекій землі…

Голос уривається.

Донья Хуана ще щільніше тулить обличчя до крат:

— Дай хоч руку!.. Хоч через сукно!.. Благословенна! Нехай поцілую на ній ласку Божу…

І, мов останній зліт полум’я — дзвінко озивається Беата:

— Вір, володарко! І дякуй Всевишньому… Голос Беати гасне, як у знесиленні. Зашелестіли ряси сестер, що підносяться з підлоги, на яку були поклякали Десь далеко — в омбітах, — дзвенить дзвінок. Мов розбиває крихке шкельце скороминущої, останньої хвилини.

Але щераз вибухає голос:

— Молитимусь за вас… усіх!.. За тебе, Карльосе!.. Завжди…

І стало тихо.

Невеличкий, старинний «паляцето Лясерда», загорнувшися зеленню садків, зручно вмостився в глибокій долині за Бурґосом.

Не була це літня резиденція — «фльоріда»; занадто бо гостре для літниська бурґоське підсоння, де взимку замало сонця, а влітку забагато спеки й вітрів.

Інший маґнет притягав сюди здавен-давна рід Лясердів.

З вежі «Каза Лясердо», — як звали в околиці паляцето, — було видно стародавню оселю преславного лицаря Сіда Кампеадора.

Стояла та садиба ще й досі в тому ж самому стані, як тоді, коли тримала рука «Непереможного Сіда» свою грізну шпаду.

Недалеко, в манастирі Сан Педро де Карденья, поставленому тим же героєм, відпочивало тепер тіло Сідове…

А володіння Лясердів межували безпосередньо з манастирськими врочищами. То ж здавалося, що несмертельний дух світлого героя тут ближче до живих, ніж на якомусь іншому місці.

Родинна ж леґенда переказувала, що не за самий престіл еспанський боровся перший Лясердо з доном Санчо IV. Інше, — може міцніше, — полум’я розпалювало ворожнечу і гнало обох суперників до бою: вогники, що палали в очах доньї Соль, Сідової доньки.

Та ж і вона, — так само, як і доля, — вибрала дона Санчо…

А переможений Лясерда постановив хоч по смерти лежати в тій землі, що її торкався вогненний погляд доньї Соль. Тому й виросла під Бурґосом ця «Каза Лясердо», або «Казерон Лясердо».

І Карльос любив мале паляцето. А коли постановив іти до Гробу Господнього, вирішив, що вирушить у мандрівку відсіля, де віяло легендами Сідової слави та його незломного духа.

З них Карльос набирався сили, щоб осягнути тяжку мету, за яку може доведеться заплатити й життям.

Та ж хіба гідний зватись еспанцем той, хто відступить від наміченого пляну?

Треба тільки при собі мати провідну думку. А що ж може бути вище за згадку про Сіда, що є взірцем, дорадником і — може — помічною рукою, коли ослабне втомлений дух?

Дім не вдягався в жалобу, як по смерти